Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 6 ВАДИМ

У вас мінялося життя  за мить? Всього лише мить – і хочеться обійняти весь світ! Ото так  і в мене. Побачив її біля парадного у білому пуховичку з пухнастими навушниками -  очманів. Янгол у тілі дівчини. Єдине, що тоді попросив у Бога ( я не набожний, просто вірю, що має бути щось там, на небі, чим можна заповнити душу), щоб вона не виявилася заміжньою. А все інше не перепони, так, тимчасові парканчики на шляху бігуна-легкоатлета.

До чого ж гарна дівчина! Очей не відвести. Як сонце очі сліпить, так і вона. Не захотіла зі мною в ліфт сідати. Молодець! Береженого Бог береже! Щось я його часто почав згадувати… Треба було дізнатися, де живе, тому на восьмий  поверх забіг за нею і не захекався. Трошки отетерів, коли  вона зупинилася біля квартири, в якій тимчасово чомусь  жив Роман Павлович, мій начальник. Крутий мужик і дуже справедливий, але дивний. Я у нього всього декілька днів водієм, але гарну людину зразу видно.

Думав, вона йому донька. Ні, вона виявилася його хрещеницею, донькою друга. Її звати Ніна… Ніночка! Страшенно пасує їй це ім’я! Сердиться так кумедно, як дитина. Як тільки зникла в квартирі й загубилася в нетрях кімнат, спитав у Романа Павловича, чи є у неї хлопець. Відповідь вразила:

—    Навіть якщо й є, що заважає довести, що ти кращий?  -  милицею вказав на тумбу, на якій скупчилися візитівки. Я зрозумів, узяв одну. Коваль Ніна Сергіївна. Гід по Києву. І телефончик,   і пошта, і сайт особистий. Оце підвезло! Зразу вся інфа необхідна.

   Доля надавала мені можливість, а головне - засоби. Гріх було ними не скористатися.

—    Май на увазі, як донька. Образиш, буде так, як зі мною, - наостанок отримав батьківську настанову від Тітова. Навіть на секунду не сумнівався, що буде гірше, одним переломом ноги не обійдеться. Та нащо мені її ображати, тут інші плани й бажання.

  І  я почав  доводити цій красуні, що хлопець хоч куди. Набивався в друзі в соцмережах – вона мене проігнорила, не додала. Передбачав, що так станеться. З поштою теж засада – прислав декілька смішних демотиваторів, відповіла, щоб відлип,  не засмічував електронний простір.  Я не розкис, зібрав волю в кулак, вирішив не прямо перти на броньованому танку, а манівцями, треба буде й по кущах з реп’яхами поповзу.  Життя навчило, як вигрібатися з гною, були ситуації набагато серйозніші. Коли мамки не стало, я закопав свої сміливі плани  стати програмістом. Не було часу і грошей на інститут. Треба було дбати про меншого братика Саньку і допомагати з СТО батьку. Машини – моя пристрасть, в рідному містечку мене всі знають як Шумахера. Бо любив ганяти. Мені було можна, дядько все ж начальник  міліції. Декілька разів потримав у кутузці, зрозумів, що не боюсь і серйозно не сприймаю. Відчепився і мені стало якось не цікаво  мажориться. Довелося гарувати по-чорному, щоб зібрати  гроші на беушне шевроле – саме на ньому я мав приїхати підкоряти столицю. Разом з братом Санькою зняли квартиру на околиці Києва, щоб платня менша. Санька у свій універ на лекції, а я за баранкою в таксі наярюю. Якось пощастило підвозити  Тітова Романа Павловича. Видно, сподобалося йому, як я пробки оминув, оцінивши ситуацію за допомогою сервісу «Яндекс-пробки». Поманеврувати теж трошки довелося, зате отримав запрошення на більш прибуткову роботу. Режим дня Романа Павловича був схожим на графік робота – я мав стояти з чистою і справною машиною о сьомій ранку під парадним. І погнали…їхати, везти, привозити, доправляти.  Дякувати, працюючи в таксі, я трохи вивчив місто, особливо центр. А потім темп уповільнився, бо начальник умудрився десь ногу зламати, якраз після Нового року.  Місце проживання змінив. Декілька разів заїздив на цю квартиру – дівчини не зустрічав. А це пощастило.

Вивчивши її сайт, зрозумів, що треба діяти через захоплення. Зайшов на сайт турфірми й замовив віп-екскурсію, вказавши бажаного екскурсовода Коваль Ніну Сергіївну. Я не корінний киянин, багато чого в місті не знаю. Але тут особливий випадок – хотів бачити її, чути  голос, мати можливість поспілкуватися.  Віртуальний секретар мене спитав, що б я хотів подивитися. Чомусь стрельнула думка про Андріївський узвіз  і музей Булгакова. Колись, ще за часів мого навчання в школі, в класі одинадцятому, наша  вчителька привозила наш клас саме в дім №13 на узвозі.  От як Булгаков свою Маргариту зустрів раптово на вулиці й здурів від почуттів, так і я. Аналогія потішила.

Вона подзвонила увечері в п’ятницю сама й ми домовилися, що я чекатиму біля Андріївської церкви о десятій годині.

—    Капець, це знову ти? – були перш привітні слова, що зронили її ніжні рожеві уста, нафарбовані перламутровою помадою.

Вона хотіла піти, але я нагадав, що оплатив недешеву двогодинну екскурсію, тому хотів би отримати замовлене. Без особливого бажання, не приховуючи своєї зневаги, Ніна все ж почала маршрут з Андріївської церкви. Я слухав, фоткав пам’ятник архітектури, немов ненароком, в кадр  часто потрапляла мій особистий екскурсовод. О, як вона розказувала! Цей голос, ці очі. Коли вона захоплювалася розповіддю, забувала, що все це лише мені, і сяяла, як мадонна. Я відчував, що їй подобалося отак розповідати. Напевно б, розказувала цілісінький   день. А я б не проти був слухати її ніжний оксамитовий голос:

—    Андріївська церква була збудована у 1747-1762 роках у стилі бароко за проектом видатного архітектора Растреллі. Її будували на замовлення імператриці Єлизавети – дочки Петра І. Вона вирішила побудувати у Києві царську резиденцію. Але щось там не склалося, тому царський двір припинив опікуватися цією будовою і передав у 1768 році Київському магістрату, а пізніше – Київській міській думі.

—    Ми підемо всередину? – було вже ступив на потужні сходи, але Ніна з сумом замотала головою:

—    На жаль, там ведуться протиаварійні роботи з укріплення Андріївського пагорба. Але я можу показати, як виглядає внутрішнє оздоблення, ліплення та іконостас, - вона вправно дістала невеличку папочку з безліччю файликів,  почала показувати  світлини внутрішнього пишного убранства церкви.  Ніна розказувала, дивуючи мене безліччю цифр і фактів, а я вдихав тонкий аромат її квіткових парфумів, милувався  ніжними рисами обличчя, радіючи, що можу знаходитися  так близько біля неї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍