Читати книгу - "Його омана, Анні Ксандр"

Розділ 11. Ризик

На відміну від дідуся, батько сприйняв Кірстен аж занадто напружено. Не побоюсь навіть стверджувати, що вороже.

— Ви знайомі? — запитав я, обережно поглядаючи на обидвох.

— Ніби ні, — стримано відповів батько. Потім перевів погляд на маму з малою. — Гадаю, нам вже час зайняти свої місця. 

Підхопив на руки Амелі, схожу на янголя, а іншою обійняв маму. Наостанок ще раз кинув незрозумілий погляд на Кірстен. Вона так само виглядала розгублено. Мабуть, батькова стриманість і її ладна відштовхнути від мене. Аби розвіяти непотрібні думки, я нахилився і поцілував свою дівчину, на що відповідь була миттєвою і невимовно палкою. Але розпалювати тут багаття ми не мали права, тому я переплів наші пальці й повів її до усіх гостей. 

Перед розкішним подіумом, вбраним у найкращі квіти, напівколом стояли майже сотня білосніжних стільців, прикрашених такими ж квітами. Фрея особисто обирала їх. Звісно, довго сперечаючись із Мортеном за їхній колір, але надовго його не вистачило, тому й погодився на ніжно-рожеві. Або ж він занадто кохав її, щоб сперечатися через такі дрібниці так довго. Наші місця були поряд з батьками, тому я залишив Кірстен поряд з мамою, а сам став біля хлопців, адже ми, як-не-як, були шаферами Мортена. Тому дуже сподівався, що витримаю церемонію на відстані від коханої.

Дивлячись на Мортена, який дивився на Фрею у розкішній сукні, я мимоволі задивився на Кірстен, з яким захватом вона оглядала наречену. Чомусь промайнули думки, що і вона б була неймовірною нареченою. На якусь мить ці думки злякали мене, бо ще ніколи я не думав про одруження самотужки — завжди про це лише чув від батьків та дідуся, але щоб сам… Боявся схибити? Цілком ймовірно, але мені двадцять чотири, коли іще, як не тепер? Мої думки поглинули мене і я практично не зважав на церемонію. Весь час поглинав поглядом Кірстен, зайвий раз переконуючись наскільки вона прекрасна і що я готовий ризикнути. Подумки вже налаштувався на всі можливі відмовляння з боку батьків, але не відступлюсь. Не тепер.

Впродовж святкування, я не відпускав руки Кірстен ні на мить. Жадав усамітнитись з нею, але Мортен цього точно не пробачив би, та й Фрея моя подруга. Тому терпляче чекав. Навіть занадто, коли помічав напружені погляди батька у наш бік, а слідом і мамин. Зрозуміти, що вони й цією пасією були невдоволені — багато розуму не знадобилося. Та чомусь тепер їхнє неприйняття породжувало в мені ще більший виклик, ніж коли-небудь раніше.

Втім, остаточно я вирішив щодо одруження в ту мить, коли Фрея кидала свій букет дівчатам. Той факт, що саме Кірстен упіймала квіти, я сприйняв, як знак, що відступати не мав права. Ця епічна мить викликала в багатьох захоплені вигуки, а в батьків захололі обличчя, а сама ж Кірстен теж, мабуть, не очікувала такого везіння. У вигляді мене. Схопивши із таці келих шампанського, я майже миттєво осушив його і пішов до Кірстен, допоки ніхто не почав відмовляти. Я був при цілковитій тямі й добре зважував кожен крок і кожне прийняте мною рішення. Тому зупинившись перед нею, я спершу жадібно впився в її вуста, а потім промовив:

— Виходь за мене…

Розгублення на обличчі коханої спершу спантеличило мене, але потім несмілива посмішка поволі прикрасила її вуста. Здається, що вони прошепотіли «так», але я бажав чути це, адже для мене було це вкрай важливо. Тримаючи ніжне обличчя в долонях, я все ж почув згоду. Під шалені оплески я знову впився в її вуста, почуваючись найщасливішим, бо кохана погодилась. Підхопивши Кірстен за талію, я радісно закружляв її навколо себе. Аргументи, що на нас дивилися гості — мене мало обходили, бо важливою була лише вона.

— Іваре, — почув я голос батька збоку, після чого вимушено опустив Кірстен, але не відпускав. — Нам треба поговорити.

— Я слухаю.

Батько мигцем глянув на дівчину і на наші переплетені пальці, а потім напружено на мене.

— Наодинці й не тут.

— Батьку, відтепер Кірстен моя наречена, тому при ній…

— Я сказав «наодинці», Іваре!

Гримнув, як ніколи раніше, і просто різко розвернувся, попрямувавши крізь натовп. Він знав, що я піду слідом, тому навіть не озирався. Втім, я поглянув на маму, яка зі співчуттям подивилася на мене, пригорнувши Амелі до себе. Навіть мала ніколи не бачила батька таким злим. Дідусь же, як завше, спостерігав і робив свої мовчазні висновки. На диво, хоч він не втручався цього разу.

А задля потрібного ефекту від мого задуму, запрошую до паралельної книги Софії Вітерець:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍