Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

сморід, наче волога, полився з каменів Сантач-Гауса. Давність. Я навіть вловив її запах від неймовірно молодої та вродливої жінки перед собою, і моє горло зімкнулося із тихим клацанням. У глибині душі мені захотілося побігти, вибратися й подихати свіжим, новим повітрям, утекти від цих істот, що пам’ятають часи до всіх історичних подій, про які мені розповідали у школі.

— З вами все гаразд, пане Ковач?

Завантаження взяло своє.

Я насилу зосередився.

— Так, у мене все добре, — я прокашлявся й зазирнув їй у вічі. — Ну, я вас більше не затримуватиму, пані Банкрофт. Дякую за увагу.

Вона наблизилася до мене.

— Ви б не хотіли…

— Ні, все гаразд. Я піду сам.

Зі штурманської я, здавалося, йшов вічно, а мої кроки несподівано почали відлунювати у мене в голові. З кожним кроком, з кожною виставленою мапою, яку проминав, я відчував на спині пильний погляд отих стародавніх очей.

Я конче потребував цигарки.

Розділ п'ятий

Коли Банкрофтів водій відвіз мене до міста, небо вже скидалося на старе срібло, а по всьому Бей-Сіті спалахували вогні. Ми прилетіли з боку моря, проминувши стародавній підвісний міст кольору іржі та численні будівлі на одному з пагорбів півострова на швидкості, вищій за рекомендовану. Водій на ім’я Кертіс і досі був ображений на поліцію за затримання. Банкрофт попросив водія відвезти мене всього за пару годин після того, як його випустили, тож по дорозі він був похмурий і неговіркий. То був мускулястий вродливий молодик, якому дуже пасувала задума. Я здогадувався, що працівники Лоренса Банкрофта не звикли до втручання у виконання своїх обов’язків з боку посіпак держави.

Я не скаржився. У мене самого настрій був аж ніяк не кращий. В голову досі лізли картини Сариної загибелі. Це сталося лише попередньої ночі. Суб’єктивно.

Ми загальмували в небі над широкою магістраллю, досить різко, щоби хтось над нами подав у комунікатор лімузина гнівний і різкий сигнал наближення. Кертіс урвав сигнал, ляснувши однією рукою по пульту, а тоді підвів голову, загрозливо зиркнувши у вікно на даху. Ми спустилися всередину потоку наземного руху, злегка підскочивши, і негайно звернули вліво, у вужчу вуличку. Я з цікавістю став розглядати краєвид.

Вуличне життя всюди однакове. На всіх планетах, на яких я бодай раз побував, розігруються одні й ті самі фундаментальні закономірності (бравада та вихваляння, купівля та продаж), неначе з людської поведінки, розчавленої скинутою на неї згори якоюсь гримучою політичною машиною, витікає певна дистильована сутність. Бей-Сіті на Землі, найдавнішій із цивілізованих планет, винятком аж ніяк не став. Усі щось продавали, від величезних примарних головітрин уздовж старовинних будівель до вуличних торгівців із трансляторами на плечах, що скидаються на незграбних механічних яструбів або великі пухлини. Машини під’їздили до узбіччя й від’їздили від нього, а пружні тіла припадали до них, нахиляючись ближче для перемовин, які вони, мабуть, вели, відколи з’явилися машини. Над візочками з їжею виривалися клапті пари та диму. Лімузин був ізольований від звуку та передач, але цей гамір проривався крізь скло, а наспіви продавців на розі та модульована музика мали інфразвукові частоти, що збуджували бажання споживати.

У Корпусі посланців людське перевертають з ніг на голову. Спершу стає видно однаковість, прихований резонанс, який дозволяє усвідомити власне місцезнаходження, а тоді людина висновує з деталей відмінності.

Етнічний склад населення Світу Гарлана в основному обмежується слов’янами та японцями, хоча за певну ціну можна дістати будь-який інший резервуарний чохол. Тут же кожне обличчя мало інакші риси та колір: я бачив високих кощавих африканців, монголів, неприродньо блідих вихідців із Північної Європи, а одного разу — дівчину, схожу на Вірджинію Відауру, яку, щоправда, я загубив у натовпі. Всі вони сновигали берегами річки, наче тутешні.

«Незграбно.»

Це враження прослизнуло, промайнуло в моїй голові, як та дівчина в натовпі. Я насупився й ухопився за нього.

На Світі Гарлана вуличне життя відзначається простою елегантністю, економністю в рухах і жестах, які людям непризвичаєним видаються мало не хореографічними.

Я виріс на цьому, тож згадую про цей ефект лише тоді, коли він зникає.

Тут цього не спостерігалося. Динаміка торгівлі між людьми за вікнами лімузина скидалася на водяні брижі у просторі між човнами. Люди проштовхувалися та пхалися вперед, різко задкували, щоб обійти щільніші скупчення людей у натовпі, які вони, вочевидь, помічали аж тоді, коли для маневрів ставало запізно. Проявлялась очевидна напруженість, витягувалися шиї, випростовувалися мускулисті тіла. Я двічі бачив, як ситуація мало-помалу доходила до бійки, але можливість для неї зникала сама собою. Здавалося, все це місце сприснули якимось феромонним подразником.

— Кертісе, — я скосив погляд на його незворушний профіль. — Не хочеш на хвилинку вимкнути блокування передач?

Він поглянув на мене, злегка посміхнувшись.

— Будь ласка.

Я відкинувся на спинку сидіння і знову зосередив погляд на вулиці.

— Я не турист, Кертісе. Я цим на життя заробляю.

У машину роєм делірієвих галюцинацій влетіли рекламні каталоги вуличних продавців. Вони були дещо розмиті через ненаправлене передавання та швидко зливались один з одним, тим часом як ми просувалися вперед, але все одно могли викликати перевантаження в будь-якого гарланіта. Найпомітнішими були сутенери з численною рекламою орального та анального сексу, обробленою цифровою ретушшю, що надавала зображеним грудям і м’язам неправдоподібного сяйва. Ім’я кожної повії бурмотів гортанний закадровий голос, синхронізований з накладеними зверху портретами: скромні крихітки, домінатрикс, щетинясті жеребці та кілька популярних у культурі образів, які були мені абсолютно чужі. Між ними протискувалися не такі кричущі списки хімічних препаратів і фантастичні сценарії торговців наркотиками та імплантатами. Серед усього цього я вловив парочку релігійних передач, картин духовного спокою серед гір, але вони просто потопали в морі товару.

З уривків інформації дещо прояснювалося.

— Що означає «Доми представляють»? — запитав я Кертіса, втретє розчувши цю фразу.

Кертіс посміхнувся.

— Знак якості. Доми — це такий картель, висококласні, дорогі борделі по всьому узбережжю. Там, кажуть, роздобудуть усе, що бажаєш. Якщо дівчина з Домів, то вона навчена такого, що більшості людей хіба що сниться, — він кивнув на вулицю. — Не обманюйся, жодна з цих ніколи не працювала в Домах.

— А «жмурик»?

Він знизав плечима.

— Вулична назва. Бетатанатин. Молодь його вживає заради навколосмертного досвіду. Це дешевше за самогубство.

— Хто б сумнівався.

— У вас на Світі Гарлана танатину не роздобути?

— Ні, — я пару разів вживав його за межами планети у складі Корпусу, але у мене вдома він заборонений. — Втім, у нас є самогубства. Прошу, ввімкни екран знову.

М’які дотики образів різко припинилися, і