Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

раніше. Дівиця, колежанка «тамтої», вже виникала в їхньому житті, лупала занадто світлими очиськами з екрана Сергієвого комп’ ютера. Але з часом там з’явилася інша заставка.

Дівиця, не на комп’ютері, а в синівських розмовах, знову виринула десь на Новий рік.

З’ясувалося, що тепер там фігурувало й готове дитинча. Треба розуміти, не від Сергія.

Колись, тепер можна сказати — давно, старший син, Ігор, кинув їй на прощання: «Ти, мамо, терпіла Катю саме тому, що бачила — я не кохаю її. І готова з порогу, заочно, зненавидіти Лесечку, тому що я її кохаю! Не хитай головою, ти, коли я був мєлким, витискала друзів, які були мені потрібні, і солодко наказувала запрошувати в гості тих, кого не терпів я! А все просто, як апельсин. Якщо коло мене нема тих, до кого я прив’яжуся, ти сподіваєшся, що тобі не доведеться ділитися мною. Па-то-ло-гі-я! Патологія здоровенного „я“».

Романія Василівна любила керувати. Це вона вміла. Ігор, щоправда, вислизнув з рук, Сергійко, заявивши про женячку, також напнув поводка.

А ось у школі, де багато років була директоркою, все працювало чітко. І, хочете — не вірте, а були учні, особливо з тих, у кого раніше керувала класом, які корилися їй із задоволенням. І, через роки, дорослі, спиняли джипи, (ті, хто при джипі), побачивши, як тротуаром крокує незабутня Щучка-Онищучка, пропонували підвезти хоч куди.

Тротуар на службову представницьку автівку Романія Онищук змінила тоді, коли після смерті чоловіка покинула школу й міцно взяла у руки кермо невеликої, але надійної сімейної фірми з виробництва меблів.

Ігор не був у родинному бізнесі. Першим його повстанням проти Королеви, як пошепки називали її ті, хто на відміну від школярів на Щучку не наважився, стало обрання історичного, а не економічного фаху. Ще за життя батька, ще до початків сімейної меблевої справи. Вона і тоді бачила його лише економістом, ніби плануючи щось наперед, зокрема, життя, котре він волів уважати своїм.

Проте пізніше… Королева була впевнена, що хвалити когось вголос є зайвиною. Але тут не мала за що сварити. Старший син, хай історик, але працював в апараті обласної держадміністрації. («Й усе покинув, покинув через „тамту“»).

Проте зараз не за старшого мова. Не за його вчинок — бач, покинув першу дружину, дівчину з хорошої сумської родини, кудись повіявся. Та що робити, не про нього мова, не про його теперішнє окремішне життя з якоюсь «тамтою». Мова наразі — про молодшого, про Сергійка. Про його дивну мовчанку, так. Треба щось робити!

Романія Василівна попросила опера з Містечка пошукати свого сина, бо він казав, що на свята зібрався на Рось, саме в ці краї. А тепер чомусь немає з ним зв'язку.

І сліди знайшлися, напрочуд просто. Роль відіграли ретельність колишнього учня Щучки плюс збіг обставин. На маленькому місцевому автовокзалі оперу розповіли, що так, у четвер з маршрутки вийшов такий-сякий, точно за описом, і так, був у нього червоний рюкзак з притороченою скаткою зеленого намету.

Запам’ятали тому, що він тут питав, де б найняти на свята кімнату, платить, мовляв, одразу. Касирка запропонувала канапу у своєму «хлігелі». Аякже, документ попросила. І гроші порядний хлоп простягнув у паспорті.

Паспорт і зараз у хаті, чомусь не забрав, коли подався кудись, а вона й не бачила, з суботи не ночував, та мусить же повернутися, якщо й не по брудну футболку, але ж по паспорт, і ще, чуєте, лежить прямо на підлозі, біля канапи, його наворочена мобіла…

Опер подзвонив до Романії Василівни, заспокоїв. Мовляв, не може наразі ваш синуля перетелефонувати, він, роззява, апарата згубив.

— Дякую, Володю. Почекаю. Мій син тонко відчуває красу, напевне, зараз фотографує краєвиди на Росі, там, біля знаменитого палацу. — Королева різко піднімала підвісний міст, яким, у нервах, зопалу мало не допустила стороннього в сімейну фортецю.

Ретельний мент, не підозрюючи про чиїсь віртуальні фортеці, не заспокоївся, а зв’язався із Зоричем: запитати про новоявлені туристичні намети, бо якщо біля палацу — це парафія райцентру К. І почув від колеги про жертву, можливо, пов’язану саме із зеленим наметом. Саме на Росі неподалік палацу. Жертву невпізнану. Жахливо змасакровану. Яка за віком і статтю, самі розумієте, схожа…

Все зійшлося, є, звичайно, проценти на шалений збіг, але, здається, зелений намет отримав господаря, перед тим втративши його.

Знайшовся не лише паспорт. Під «мама» у знайденій в Містечку мобілці був номер Романії Василівни. «Братуха» — такий собі Ігор Онищук, капітан іще в неділю, на місці злочину занотував собі контакти опитаних. З братом абонент пару останніх тижнів не зв’язувався. А остання отримана абонентом SMS-ка — «прийду ненадовго, прошу, сам до нас не лізь» — надійшла з номера онищуківської гості, Поліни Степанівни Кравченко. Цей номер в абонента значився під «Светлячок».

Так склався в капітана Зорича якщо не пазл, то добряча частина пазла. Звичайно, у знайденого потопельника обличчя немає, нема що порівнювати з фоткою Сергія Онищука. Може бути й так, що залишивши паспорт і мобілку, молодий мужик просто завис десь на свята. І стоїть його зелений намет — бо чи мало зелених наметів — зовсім в іншому місці. Або й так, саме цей Онищук — вбивця, жив у наметі над Россю, й пришив когось невідомого. І сховався. Але більшість відсотків за те, що там загинув саме він. Отакі діла…

У К. Романія Василівна виїхала одразу ж після невиразно-обережного, проте наполегливого міліційного запрошення. Автомобілем керував водій фірми. Її ж руки цього разу були поза кермом. Вона не звикла, щоб поза кермом. Але наразі власні руки видавалися льодяними, а головне — незграбними. Стиснувши їх у колінах, Королева мчала, не знаючи, що саме чекає на неї в кінці шляху.

…На річку у цей день компанія не пішла. Розклали на подвір’ї веселе денне багаття, Ігор анонсував «польову» кулешу.

Його руки були мокрими, отже, коли заверещав телефон, Лесечка сама витягла трубку з кишені веселої смугастої камізельки чоловіка. Ігор плечем притиснув до вуха цей голос. Капітан Зорич ввічливо просив про термінову зустріч. Шкода часу, та нічого не поробиш.

Ігор вивів автівку за ворота, вирушив, у чому був: «на канікулах я не зобов’язаний вилазити з шортів!» Дарка замовляла таткові морозиво.

— Коробку чи «ковбаску»?

— Більше! А що більше?

Авта нечасто їздили у їхньому провулку. І тому, коли гуркіт почувся через десять хвилин по Ігоревім від’їзді, Заєць, не глянувши, кинув: «ага, по довгі штани все ж таки вирішив повернутися». Проте біля паркана загальмувала незнайома машина. Шофер