Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів. — Ш-ш-ш! — прошипів передній, повертаючись до товаришів.

Вилазьте...

— >Гут? — тихо спитав середній, підлазячи до його.

— Води... Мішки не погубили? Ш-ш!.. Ти! Щоб тобі там покончило...

Заднійлякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:

— А ти яЦдобре знаєш?

— Не бійсяуна своїй спині таскав його... Ну, тихо ж? Не одставай од м^не!.. Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне... Тільки мішки покидать додолу... Чуєте?

— Та то вже...

— Ну, хай бог помагає!..

Якось чудно похитуючись, три постаті обережно, помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши й ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.

А станція збоку їх дрімала собі під нічний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.

Передній раптом зупинився.

— Хто йдьоть? — в той же мент зачулося звідкись од вагонів.

Три постаті закам’яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи, що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.

— Хто йдьоть, питаю? Слиш?! — знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.

— Кидайте мішки... — поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив: — Свої.

Коло вагонів щось заходило.

— Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?

— На станцію йдемо...

Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатись до них. Передній зараз же поспішно рушив уперед, а за ним задні.

— Да, знакомі...— теж суворо одд^віла постать, не перестаючи придивлятись до них. По/ім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота й різко, н^подівано засвистіла.

— А то що буде? — стурбовано і швидко спитав передній.

Постать, не одповідаючи, прислухалась до станції. Вагони стояли темним понурим рядом, байдужі до чотирьох людей, що напружено стояли в тьмі коло них. Тільки вітер цікаво терся коло них та зорі напружено моргали одна одній.

— А бога ти не боїшся, чоловіче? — тихо, з сумним якимось жалем промовив передній. — Чи ми тебе возом переїхали, що свистиш ото по жандарів?

Од станції раптом зачувся теж різкий, одривчастий свист. Постать з полегшенням заворушилась.

— Бог богом, а служба службою, — твердо й холодно промовила вона. — Вчора тут тоже двоє хлюстів на станцію будьто йшли. А впоследствії оказалось, що пробуравили вагона й виточили під вагон усе зерно!.. А сторож одвічай за них.

— Та ото й ми б то по зерно, чи що?

— Та хто вас знає. Ось жандар подивиться... Було тихо.

— Ех!.. — зітхнув передній. — Люди!.. У самого ж, може, діти голодні... Зараз жандара. А може, оті хлюсти не їли три дні? Оті самі, що панське зерно виточили?.. Га?..

Сторож мовчки знов підніс руку до рота й засвистів. Йому зараз же десь не дуже далеко одповів хтось. Троє людей, було, заворушились, а потім понуро застигли.

— Да! — раптом злісно заговорив сторож. — Якби не діти, то, може б, я й не лазив отут та не ганявся за вами, Чортами...

Він помовчав. Чути було, як десь поспішно йшли до вагонів.

Ви з голодного села? — суворо спитав сторож.

— ц голодного...— знехотя одповів передній.

— З Кирасировки чи з Водяного?

— З ВЬдяного...

— По зЦрно йшли?

— От йоіЦу це зерно!.. — суворо, злісно вирвалось у середнього. — А^хоч би й по зерно, то що? Докажеш? Злякались твоїх ж^ндарів?! Чорт їх бери й тебе разом з ними, барбосяко. Злякав, дума. Свистить... Свиснуть би по голові, щоб аж за вагонами тявкнув...

— Ану, свисни! — зневажливо й спокійно сказав сторож.

— Та годі, Данило! — тихо промовив передній.

— Та що ж воно, справді... За віщо ж ти хватаєш нас? Чи ти піймав нас на чому, чи що? Дума, як дали йому свистьолку, так уже й начальство...

— Агей! — зачулось коло вагонів.

— Сюди! — крикнув сторож.

Із тьми, хутко наближаючись, з’явилось дві постаті, чимось дзвякаючи й щось бубонячи між собою.

— А що там? — ще не доходячи, крикнула одна з них.

— Та ось...— суворо промовив сторож. — Якісь коло вагонів терлись...

Постаті підійшли зовсім близько, зупинились і стали придивлятись до спійманих. На обох були білі сорочки, перепоясані чорним, і в одного в руці рушниця, а в другого збоку шабля.

— Гм... так...— поважно протягнула постать з шаблею.

— Ви скудова?

— З Водяного, господин жандар...— коротко зітхнув передній. — Оце йшли собі на станцію... Нічого не знаємо... Коли це: «Стой, стрілять буду». За що ж це?

— Так... А пашпорти єсть?

— Пашпорти?..

Передній закашлявся. Потім утерся і кротко промовив:

— Пашпортів з нами... так що й нема... Но тільки...

— Умгу... Ну, так ідьом за нами... Поговорим на станції.

Передній розвів руками, зітхнув і рушив за жандармом. За ним понуро пішли й задні, а збоку їх солдат з рушницею. Хвилин через три-чотири всі п’ятеро стояли в тому самому садку, з якого чувся сміх і ніжний сшв. На столі під акаціями стояли свічки в шкляних ліхтарях, а круг свічок з обох боків -стирчали пляшку; між пляшками стояли тарілки з закусками, коробочкй з якоюсь їжею, ножі, шклянки. За столом сиділо дві пані, а біля них якийсь панок старенький і два жаі/дармських офіцери. Один лисий, з пишними рудими вусами; другий молоденький, гарненький. Круг свічок несамовито, скажено літали кругами метелики, бились об скло, падали на стіл і знову бились, повзали й літали^

Очі всіх, що сиділи за столом, були затуманені, а па-ніям губи й щоки якось дуже червоніли.

— Ну, что там? — чекаюче подивився офіцер з пишними вусами на жандарма, який, заступаючи собою спійманих, виступив наперед і держав руку під козирок.

Жандарм ще більше вирівнявсь і, придержуючи шаблю другою рукою, бадьоро й серйозно промовив:

— Ес... Ес... Еспорпіяторов поймали, ваше благородіє!

Всі заворушились, навіть старенький панок, що старанно вимазував хлібом тарілку, здивовано повернув голову й завмер.

— Экспроприаторов? — недовірливо й ліниво протягнув офіцер. — Ого! Ану, отойди!

Жандарм ловко крутнувсь і одійшов убік. Всі жадно впилися очима в три фігури, що