Читати книгу - "Його святість Кафі, Містер Фас"

- Дім без дверей. Мені подобається! – Кафі першим увійшов.

- Гарно вам провести час, чекаємо ввечері. Піду по справах в лісі, у хлопців якісь сварки щодо дерев, та це не важливо. – ми залишились на порозі із Христею, яка миттю увійшла слідом за Кафі.

- Тут навіть чотири ліжка! – з гулом почув голос.

- Оо тут і місце для вогнища є, хочу полуничне масло… Дів він такого не задивиться?

- Дені, - почулось із кімнати, кімната і був увесь будинок. – Ти з нами на полювання завтра підеш?

- Якщо захочеш, не дуже люблю бачити вбивство тварин, ти знаєш. – Смерть жахлива річ, не хочу її бачити.

- Ну тоді зранку ще раз запитаю.

- Та я ж сказав. – У відповідь нічого.

        Вечором Христя побачила розпалення вогню, поставили великий казан. Цитую « Казан як відьомський» дальше  пішла провірити що там роблять, за мить прибігла за нами, в той час ми вже готували ліжка до сну, любим лягати коли починають виднітись зірки, це майже з дитинства у нас.

        Христя відчувалась дитиною, ніколи не бачила вогнища?

        Коло самого вогнища нас зустрів Кубок, показав де сідати. Збиралось все більше людей хоча їх досі було мало десь зо два десятка дорослих на пару дітей і підлітків.

- Сьогодні у нас Рагу. – сів поруч Кафі. – Облаштувались?

- Так, затишний дім, головне зручний. Лише не знаю де одяг випрати, як ви бачите моє біле вбрання вже не біле. – Усміхнувся.

- Так завтра на полюванні якраз і будем коло озера, там є річка. До речі бачите того хлопця? Це Алей, мій племінник. – нахилився до вуха Кафі. Там сидить хлопець трішки вище дядька у компанії інших хлопців з дівчиною одного віку, На вигляд не більше шістнадцяти.

        Хлопець довго дивився в очі Кафі. Інші юнаки про щось бурно розказували, за мить витягли хлопця із трансу. Мій друг приязно усміхнувся.

- Гарним батьком і чоловіком буде. – з довгою усмішкою сказав Кубку..

- Якщо взагалі когось знайде, хороший хлопець але запальний, завжди з кимось посвариться чи затіє бійку.

- Це Алей виправить. Давно зрозумів що мало хто правий в цьому світі.

- Може й так, не буду сперечатись.

        Поки Кафі заводив нові знайомства я вирішив дізнатись більше про Христю, вона нічого толком не розповідає, мало говорить. Ця невідомість хмурна.

- Христь. – повернув лице до неї.

- а? – відгукнулась, - Ти теж замітив що тут немає літніх людей?

- Їх нема бо селище молоде, є люди коло п’ятдесяти.

- І то правда. – Нам почали подавати тарілки з їжею. – Дякою. Пахне ду-у-уже смачно! Ви красива. – адресовано дівчині подавальниці. Подавальниця зашарілась тихо подякувавши.

- З якої ти країни чи регіону? – Не хай буду знати хоча би звідки вона родом.

- Із Дулісії. – Наче відсторонилась, мить тому була дуже бадьора.

- Так далеко? – Ненароком підвищив голос, це привернуло увагу хлопця Алея. – Як ти тут опинилась? Це ж маже інший кінець світу. колишня колонія сонця. Не помиляюсь?

- Мене сюди відправили батьки. – Почала їсти.

- Навіщо? – Ненавиджу батьків які відсилають дітей в далекі місця, народжують щоб  кинути в іншому місті, чи країні. А ту інший континент!

- Не знаю. Давай краще їж, а то остигне. - Я маю про тебе знати хоч щось, Мені загадки у вигляд і Кафі вистачає. З двома такими буде важко. Просто не зможу зрозуміти що ви можете зробити. – Мої аргументи були цілком аргументовані, це не додав що вона може щось зробити з Кафі.

- Ну ось ти знаєш тепер що я із Дулісії, країни оточеної горами усюди окрім пляжів океану.

- Чому ти така потайна? – прозвучало як докір.

- Хочу спати, - встала. Постава дуже горда. – Дякою, було дуже смачно піні. – головою вклонилась.

- Візьми ще, не соромся. У нас їжі вдосталь. – Запропонувала найстарша жінка.

- Та ні дякою, я спати. – вигукнула на пів дорозі.

- Солодких снів. – помахала у відповідь подавальниця.

        Мені залишилось дивитись в тарілку з рагу, із почуттям якогось сорому, наче винен.

 

        На ранок прокинувся від холоду. Мій плед валявся під ногами, схоже сьогодні багато рухався. Кафі ще спав.

        Розплющив очі, напевно від шуму під час одягання.

- Чому так рано встав? – Запитав сонним голосом спершись на руку.

- Просто. – Відповів натомість, обговорювати такі дрібниці сенсу навіть немає.

- Я теж напевно встану, полювання рано починається, ну так думаю. – Протер очі. – сів на ліжко. – То що ти йдеш? – виглядав  трохи пандою.

- Не знаю… якщо хочеш то я не проти, тут мені нічого робити окрім валятись.

- А валятись ти не хочеш. – підловив хід моїх думок, - Не важливо що я хочу, це важливо лише коли стосується мене.

- Воно не стосується? – сів на застелене ліжко.

- Ні, бо навіть якщо я це хочу то це стосується тебе а не мене, це ти хочеш чи ні.

- Хочеш чесно скажу? – протер обличчя руками. – Я хочу піти з тобою куди завгодно, ти просто наче… - поглянув в стелю, - втілення найкращого що є в людях, ну окрім загадковості звісно. Це надає такий спокій! Затишок що неможна словами передати!

- Я не загадковий, просто ти щось не розумієш в моїх діях та словах. – не дав закінчити розмову.

- Можливо, не знаю, так. Я радий з тобою піти хоч на край світу, куди ти напевно і прямуєш.  Ось тут у мене дилема, не люблю бачити смерть невинних істот.

- Тоді ходімо, покажу що таке смерть невинних. Що насправді таке Смерть. – Підійшов до мене, сів поруч.

        Принюхався до його шиї.

- Дивно.

- Що дивно? – Кафі поставив ногу на ногу.

- Ти не смердиш.

- Ну так, це погано? – Засміявся.

- Та ні але при першій наші зустрічі ти за одну ніч пахнув, сам знаєш як. Тут вже третій день без ванни і жодного запаху.

- Мені просто тоді сон приснився, багато потів. – Розім’яв плечі, сидів у одних трусах. Тіло було трохи худе без жодної явної волосини, треба було придивитись щоб побачити волосся.