Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

його світлі я помітила, як моторошна тінь росте. Стало темно.

І тоді всі закричали.

Я озирнулася назад, у прохід, на відчинені двері. Навіть на такій далекій відстані я помітила червону цятку запаленої сигарети.

— Сер! Пане Джейкобсе!

Мовчанка.

— Сер! Допоможіть нам! Сер!

Цятка спалахнула, ніби Джейкобс зітхнув. Та жодної відповіді не було. Він не поворухнувся. Вітер ревнув і промчав проходом з такою силою, що мало не збив мене з ніг. Стіни млина заходили ходором, двері зачинились.

Я спересердя вилаялась у темряві. Тоді взяла з пояса каністру, підняла рапіру й побігла до повороту — туди, де лунали крики.

* * *

Після того, як оголосили результати розслідування, родичів загиблих агентів так обурила поведінка Джейкобса, що вони подали на нього в суд. Та це ні до чого не призвело. Він переконував, що діяв відповідно до повідомленої мною інформації про силу привида. Так само він стверджував, що не чув моїх волань про допомогу, — як і інших звуків зсередини млина, аж поки я врешті вибила шибку на горішньому поверсі й безпечно впала з даху. Він присягався, що не чув нічиїх криків.

Я посвідчила, що намагалась пояснити свою тривогу, але все-таки мусила визнати, що не відчувала нічого конкретного. Слідчий у підсумку зауважив, що це — суттєва хиба моєї доповіді, яка мала містити точніший опис сили Гостя. Поліція зійшлася на версії «нещасний випадок» — типовій для таких обставин. Родичі загиблих одержали виплати з «Фонду Фіттес» і маленькі таблички з іменами на міському майдані — на пам’ять про їхніх дітей. Млин було зруйновано, а місце, де він стояв, засипано сіллю.

Незабаром Джейкобс повернувся до роботи. Усі сподівалися, що я, перепочивши після тієї пригоди, знов охоче прилучуся до нього. Проте я вважала інакше. Три дні мені знадобилось на те, щоб відновити сили. Четвертого ранку — на світанні, коли мати й сестра ще спали, я спакувала свої речі до невеличкого рюкзака, почепила до пояса рапіру й покинула рідний дім, навіть не озирнувшись на прощання. Через годину я вже сиділа в потязі, що мчав до Лондона.

6

«ЛОКВУД і К°»

Відомій агенції психологічних розслідів «Локвуд і К°» потрібен новий молодший оперативних. Обов’язки: робота в місцях, захоплених привидами, аналіз здобутої інформації, дії з нейтралізації загрози. Вимоги до кандидата: здатність ВІДЧУВАТИ надприродні явища, ошатний зовнішній вигляд, бажано — дівчина, не старша за п’ятнадцять років. Не розглядаються: нероби, шахраї, особи з судимістю. Звернення в письмовій формі надсилати за адресою: Лондон, W1, Портленд-Роу, 35.

* * *

Я стояла на тротуарі й дивилась, як від’їжджає таксі. Коли шум мотора вщух, стало зовсім спокійно. Бліде сонячне проміння виблискувало на асфальті й на чередах автомобілів, припаркованих обабіч дороги. Поряд, в острівці світла, маленький хлопчик грався з пластмасовими фігурками агентів та привидів. Агенти тримали в руках малесенькі рапіри, а привиди скидались на невеличкі вітрила. Крім цього хлопчини, довкола не було нікого.

Ця частина Лондона була, вочевидь, житловим районом. По оздоблених колонами ґанках кощавих вікторіанських будинків висіли кошики з лавандою; сходи вели до квартир на перших поверхах просто з вулиці. Від кожного будинку ніби віяло старомодною шляхетністю — так, наче дивишся в минулі, кращі дні. На розі містилася бакалійна крамничка, захаращена всім, чим завгодно; від помаранчів до вакси, від молока до магнієвої стрічки. Біля крамниці, на стовпі футів з вісім заввишки, красувався ліхтар для відлякування привидів. Лампочки в ліхтарі давно потьмяніли, лінз видно не було, а залізна оправа взялась іржею, наче лишайником.

Одначе розповім про все до ладу. Я подивилась, мов у дзеркало, в бічне скло найближчого автомобіля, скинула кашкет і зачесала пальцями волосся. Цікаво, чи схожа я на досвідченого оперативника? Чи схожа хоч на кого-небудь із поважною репутацією й кваліфікацією? Чи схожа на скуйовджене дівчисько, якому відмовили в шістьох агенціях за тиждень? Сказати було важко.

Я рушила вулицею вгору.

Будинок 35 на Портленд-Роу виявився білою чотириповерховою спорудою, яку прикрашали зелені жалюзі й рожеві квіти на вікнах. Зовні він здавався більш ветхим, ніж сусідні будинки. З першого погляду було помітно, що його треба перефарбувати — чи хоча б просто вичистити. На стіні, біля сходів, виднілася маленька дерев’яна табличка:

Я зупинилася, замислено пригадуючи акуратний сучасний особняк «Тенді й синів», величезні контори «Аткінса й Армстронґа», блискучі скляні корпуси «Ротвела» на Риджент-стрит... Проте ніхто з них не взяв мене на роботу. Тож вибору в мене тепер не було — я мусила йти до кінця.

Штовхнувши хитку металеву хвіртку у воротях, я ступила на стежку, вимощену потрощеною плиткою. Праворуч сходи круто вели вниз — до внутрішнього двору, наполовину затягнутого плющем і заставленого горщиками з розложистими деревцями. Вузенька доріжка, викладена залізом, перетинала стежку перед дверима, пофарбованими начорно, біля яких висів великий дзвін з дерев’яним сердечком.

Не чіпаючи дзвона, я переступила залізну доріжку й гучно постукала в двері. За кілька секунд звідти визирнув гладкий юнак із засмальцьованим волоссям, у великих круглих окулярах.

— О! Ще одна! — промовив він. — А я вже думав, що ми з цим закінчили. Чи, може, ви нова дівчина Арифа?

Я вирячилась на нього:

— Якого Арифа?

— Того, що працює в крамничці на розі. Зазвичай цієї години нам приносять від нього пончики. У тебе, здається, їх немає, — засмучено додав він.

— Ні. Зате в мене є рапіра.

Юнак зітхнув:

— Тоді, виходить, ви ще одна кандидатка. Як вас звуть?

— Люсі Карлайл. А ви — пан Локвуд?

— Я? Ні.

— То можна мені увійти?

— Умгу. Остання дівчина щойно пішла від нас. Відразу було видно, що вона тут надовго не залишиться.

Тільки-но він договорив, як із будинку долинув моторошний вереск, відбившись від порослих плющем стін двору. По всій вулиці з дерев злетіли пташки. Я мимоволі вхопилася за руків’я рапіри. Вереск, поволі слабшаючи, перетворився на схлипування й нарешті вщух. Виряченими очима я втупилась у юнака, який навіть не поворухнувся.

— Ну, що я вам казав? — промовив він. — Ви наступна. Ходімо зі мною.

Ні цей хлопець, ні вереск не викликали в мене довіри, тож я ладна була забратися звідси геть. Проте після двох тижнів у Лондоні я залишилась майже без грошей: