Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Упродовж півсторіччя, коли російська політика дозволяла білоруській шляхті прямувати в бік польської високої культури, вона усунула релігійний фундамент для загального визнання існування окремої білоруської нації. Коли в 1795 р. відбувся останній поділ Речі Посполитої, напевно, чотири п'ятих селян Великого князівства Литовського були уніатами[71]. 1839 року Уніатську Церкву на цих територіях поглинула Православна Церква. Якщо литовські діячі могли вказувати на католицизм як на рису своєї відмінності від Росії, білоруські діячі могли тільки шкодувати про втрату «своєї» Уніатської Церкви, оплакуючи її долю після 1853 р.[72] Проте в 1839 р. ця Церква зовсім не була білоруською національною інституцією. Створена для потреб Речі Посполитої, вона користувалась польською мовою. Протягом майже двохсот років її ієрархи не особливо вживали місцеву народну мову. Хоча перехід з польської на російську був спочатку болючим і важким, він означав лише заміну однієї імпортованої мови іншою. Справді, Уніатська Церква змогла перетворитись на національну інституцію в австрійській Галичині, але це потребувало понад століття державної підтримки й ситуації міжнародного протистояння з Росією. Якби вона вижила в Білорусі, Уніатська Церква могла б стати білоруською національною інституцією, але це вимагало розриву, а не тяглості, з її ранньомодерними традиціями (див. таблицю 1)[73].

ЛИТВА ЕТНІЧНА ЧИ ІСТОРИЧНА?

Наслідки 1863 р. створили певний соціальний простір для литовського національного руху, натомість закрили обмежений простір, доступний раніше білорусам. Діячі, які пропагували етнічне розуміння Литви, базоване на литовському народі та його розмовній мові, мали деякі переваги в Російській імперії після 1863 р.; ті, хто пропагував елітарне розуміння Литви, базоване на традиціях Речі Посполитої й поєднане з розвитком білоруських діалектів, опинились у помітному програші. Тоді як внаслідок 1863 р. з'явилось нове покоління модерних литовських діячів, білоруські патріоти опинились між привабливою польською культурою та зміцнілою російською владою. Згадаймо хоча б Костянтина Калиновського, польськомовного литовського шляхтича, який у 1863 р. гуртував навколо себе селян, звертаючись до них з памфлетами білоруською мовою. Його заклики до простолюду мали велике майбутнє в добу масової політики після 1863 р., але білоруська мова, як медіум для цих закликів, такого майбутнього не мала. Після повстання 1863 р. білоруси не могли друкуватися білоруською в Російській імперії, і до 1905 р. білоруське національне відродження могло відбуватись лише в далеких Кракові, Познані та Відні[74]. Франтішек Багушевич (1840–1900), ще один син дрібного шляхтича з-під Вільна, у 1890-х рр. видавав свої білоруські поеми в Кракові білоруською мовою, але згідно з польською орфографією. Польський алфавіт і далі широко використовувався для білоруських публікацій, навіть коли (після 1905 р.) вони були дозволені в Російській імперії. Перший важливий білоруський часопис, «Наша нива», виходив у двох варіантах: латиницею і кирилицею. I хоча сьогодні Багушевич вважається батьком білоруської літератури, його поезія мала обмежений вплив у Російській імперії. 1908 року її заборонили: не через білоруську мову, а через ностальгію за традиціями, що передували російській владі[75].

Може здатися, що литовські діячі мали схожі проблеми. Від 1860-х рр. литовські видання, нелегальні в Росії, видавались у Німеччині, а литовський національний рух очолювали люди з таких далеких країв, як Болгарія та США. Тоді чому після 1863 р. литовський національний рух розвинувся, а білоруський — ні? Перевагою литовців виявилось те, що на перший погляд мало стати перешкодою. Візьмімо, наприклад, намагання розірвати зі своїм минулим. Хоча литовська національна ідея вимагала надзвичайної історичної уяви, було набагато легше написати томи історії, ніж підважити традицію, змінивши поведінку еліт. Традиція стосується того, що відбувається сьогодні, тоді як історія оповідає про те, що, начебто, було колись. Традиція стає історією значною мірою залежно від соціального походження національних діячів. І тут литовці також мали неочікувану перевагу над білорусами. Діячам низького соціального походження, чиї родини ніколи не відігравали жодної ролі в ранньомодерній політиці, було легше трактувати минуле як суто історію. Литовські діячі, навіть освічені в Росії селянські сини, з радістю оминали цілі століття й говорили про відродження давньої Литви. Білоруські ж діячі, польськомовні шляхтичі-католики, вгрузли в успадкованій правді про автентичну традицію, яку вони вивчили від своїх дідів-прадідів. Ідея створення етнічної Білорусі, базована на простолюді та його мові, давалася їм значно важче, ніж ідея етнічної Литви литовцям. Тоді як литовські діячі намагалися показати свій розрив із Польщею, винаходячи нову орфографію, білоруси намагались дистанціюватися від Росії, користуючись польським шрифтом і правописом.

Це знову нагадує нам, що білоруська — це слов'янська мова, схожа як на польську, так і на російську, тоді як литовська — мова балтійська і дуже відмінна від них обох. Російську заборону литовських публікацій латиницею відчули деякі литовськомовні селяни, а тому вона була корисна для литовських діячів. Якщо держава позбавляє суспільство чогось йому дорогого, то певні організації можуть отримати підтримку, здійснюючи бажання мас. Але й тут білоруські національні діячі опинились у гіршому становищі. В Російській імперії ніхто не вчився читати білоруською ані в церкві, ані в школі. Письменні білоруси могли читати лише польською чи російською. Таким чином, заборона на публікації білоруською не мала такого значення для білоруських націоналістів: відсутність білоруської мови не відчувалася так, як відсутність литовської. Тож литовські діячі чи священики, які говорили з литовськими селянами їхньою власною мовою, перебували у виграшній ситуації порівняно з російськомовними чиновниками чи польськомовною шляхтою. З іншого боку, білоруські діячі мали набагато меншу відносну перевагу над російськими чи польськими суперниками. У такий спосіб випадковий факт філології визначав межі впливу національних діячів.

Це повертає нас до еміграції національних діячів — без сумніву, однаково важливої проблеми в обох випадках. Хоча еміграція відіграє визначну роль у національних мартирологах, вона також може бути дуже важливою для національної справи. Попри те, що Міцкевич красиво й, звичайно, щиро тужив за лісами своєї рідної Литви, насправді він нудився, коли був шкільним вчителем у Ковно. Саме ув'язнення, вигнання та еміграція дали йому змогу стати великим поетом. Чудові вірші, цитовані вище, були видані в Санкт-Петербурзі, Дрездені й Парижі. Звичайно, він усюди знаходив польську компанію, що було надзвичайно важливим. Литовці, які залишали Росію, щоб видавати «Аушру» в німецькій Східній Прусії, були, як і Міцкевич, романтиками, що сумували за втраченою батьківщиною. Водночас вони, як і Міцкевич, могли користуватись можливостями співвітчизників — у Німеччині проживало майже 100 тис. литовців. Книжкові контрабандисти, які перевозили з Німеччини в Росію литовські матеріали, демонстрували чудову організованість, але їхнє завдання принаймні мало підтримку й було можливим. Білоруси, з іншого боку, були цілковито обмежені рамками Російської імперії: вони не могли перетнути кордон, щоб працювати зі співвітчизниками. Ті ж з них, що намагались підтримувати національний проект з далекого Кракова, могли знайти небагато місцевих однодумців і самі були схильні потонути в морі місцевої польськості. Крім того, будь-які видання білоруською треба було перевозити на великі відстані, щоб досягнути якогось ефекту. Отже, як ми бачимо, поділи мали свої переваги.

Ці чинники — соціальне походження національних діячів, особливості національної мови та наявність імперських кордонів