Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

зараз. Але має бути ще шось, нє? Болото йде собі, аж доки знову не стає річкою, і там по берегу намальовані стрілочки туди, куди Бен хоче, аби йшли ми з Манчі, і я веду за стрілочками пальцями і вони ведуть з болота, вони ведуть просто до…

БЕВХ!!! На секунду світ спалахує, коли шось б’є мене по голові, якраз у забите місце, де мене вдарив Аарон, і я падаю, але коли я падаю, то махаю ножем, і чую тихий крик від болю і встигаю похопитися перед тим як остаточно долетіти до землі, і я повертаюся, твердо сідаючи на землю, тримаючи ручку ножа зі всіх сил аж до болю в голові, але всеодно дивлюся звідки на мене напали, і тута я вивчаю свій перший урок: те, шо не має Шуму, може підкрастися незамітно. Підкрастися до тебе так, ніби його й нема.

Дівчинка теж на дупі, сидить на землі трохи далі від мене, тримається за плече рукою, кров тече просто через її пальці. Вона кинула палку, якою мене вдарила, а її лице скривилось у виразі того, шо вона мала би відчувати від порізу.

— І ЯКОГО БЛІНА ТИ ЦЕ БУЛА ЗРОБИЛА? — кричу я, пробуючи не дуже торкатися лиця. Капець я нині втомився від того, шо мене б’ють.

Дівчинка просто дивиться на мене, дотепер з наморщеним лобом, дотепер тримає поріз.

А він так нефігово кровить.

— Зле, Тодде, — гавкає Манчі.

— А ти де, бліна, був? — кажу я йому.

— Какати, Тодде.

Я зітхаю і копаю в нього багном. Він задкує, тоді починає принюхуватися до кущів, ніби в цьому світі не відбувається нічо незвичайного. Собаки пиримикають увагу швичче, чим горить сірник. Ідіоцькі створіня.

Починає темніти, сонце реально сідає, і темне болото стає ще темнішим, а я дотепер не почув відповіді. Час далі мина і я не можу тута чекати, і я не можу вертатися, і не може бути ніякої дівчинки.

Капець той її поріз кровить.

— Агов, — кажу я, мій голос труситься від енергії, яка мене тіпає.

«Я Тодд Г’юїтт, — думаю я. — Я майже чоловік».

— Агов, — знову кажу я, пробуючи бути трохи спокійнішим.

Вона дивиться мені в очі. Тоді дивиться на ніж.

Вона розуміє?

Я опускаю ніж від свого лиця, опускаю його до землі. Але не відпускаю. Вільною рукою я знову починаю порпатися в рюкзаку, поки не нахожу медипак, який туди поклав Бен. Дістаю.

— Медипак, — кажу я. Вона не міняється. — Ме-ди-пак, — повільно кажу я. Показую на своє плече, там, де вона порізана. — У тебе кров.

Нічого.

Я зітхаю і починаю вставати. Вона сіпається і відповзає назад на дупі. Я знову зітхаю, але зліше.

— Я не ображу тебе, — піднімаю медипак. — Це ліки. Вони зупинять кров.

Так само нічого. Може, в ній взагалі нічого нема.

— Дивися, — кажу я і відклацую медипак.

Одною рукою порпаюся всередині, дістаю кровозупинний компрес і зубами розриваю упаковку. У мене, певно, кровить із того місця, де мене перше вдарив Аарон, а тоді дівчинка, такшо я дістаю компрес і притискаю його до ока і брови. Забираю і да, є кров. Я протягую компрес дівчинці, шоб вона таксамо побачила.

— Бачиш? — я показую на око. — Бачиш? Від цього не кровить.

Я роблю крок уперед, один крок. Вона сахається, але вже не так. Я роблю ще крок, тоді ще крок, а тоді я зовсім біля неї. Вона дотепер дивиться на ніж.

— Я його не опущу, такшо навіть не думай, — кажу я і тягнусь компресом до її руки. — Навіть якшо рана глибока, то вона загоїться, лади? Я хочу тобі помогти.

— Тодде? — гавкає Манчі, повний знаків питання.

— Хвилину, — кажу я. — Слухай, у тебе всюди кров, лади? А я можу помогти, шариш? Просто не думай собі більше про різні блінські патики.

Вона дивиться. І вона дивиться. І вона дивиться. Я пробую бути такий спокійний, як насправді не почуваюся. Я не знаю, чого я їй помагаю, чого після того, як вона вгріла мене по голові, але я взагалі не знаю, шо з чимсь робити. Бен казав, на болоті будуть відповіді, але відповідей нема, є лише ця дівчинка, яка кровить, бо я її порізав, хоть вона й заслужила, і якшо я можу зупинити кровотечу, то може це і буде так, ніби я шось роблю.

Я не знаю. Я не знаю, шо робити, такшо просто роблю шо роблю.

Дівчинка дотепер на мене дивиться, дотепер тяжко дихає. Але вона не тікає і не труситься, такшо хто його взагалі знає, шо вона думає, але трохи піднімає руку і повертає її до мене, аби я міг дотягнутися до порізу.

— Тодде? — знову гавкає Манчі.

— Цить, — кажу я, не хотячи більше відлякувати дівчинку.

Я настільки блисько до її тишини, шо моє серце гупає на весь ліс. Я відчуваю, воно ніби затягує мене в бездонну яму, ніби запрошує падати, падати, падати.

Але я тримаюся, чесно тримаюся. Тримаюся і притискаю компрес до її руки, розтираю поріз, доволі глибокий поріз, розтираю, аж поки він трохи стягується і перестає кровити.

— Обережно, — кажу я. — Це не на постійно. Обережно, поки твоє тіло буде гоїти решту, лади?

А вона просто глянула на мене.

— Лади, — кажу я до всіх, так само як до себе, бо коли вже це зроблено, то шо далі?

— Тодде? — гавкає Манчі. — Тодде?

— І давай більше без палок, домовились? — кажу я дівчинці. — Давай ти більше не будеш мене бити.

— Тодде? — знову Манчі.

— І мене, ясна річ, звати Тодд.

І тут, оце тут, оце якраз тута у блідому світлі, це я побачив маленький натяк на початок усмішки? Правда?

— А ти?.. — кажу я, дивлячись у її очі так глибоко, як дозволяє тиск у грудях. — Ти мене розумієш?

— Тодде, — гавкання Манчі починає звучати надривно.

Я повертаюся до нього.

— Шо?

— Тодде! ТОДДЕ!!!

А тоді ми всі чуємо. Хтось продирається крізь кущі, ламає галузки, голосно тупотить, і Шумить, і Шумить, і, блін, Шумить.

— Уставай, — кажу я дівчинці. — Уставай! Зараз же!

Я хапаю рюкзак і вдягаю його, а дівчинка виглядає налякано, але безкорисно-безпомічно налякано, і я знову кричу їй: «Пішли!» — і хапаю за руку, вже не думаючи про поріз, я пробую підняти її на ноги, але вже пізно, і чути крик, і рев, і звук, ніби цілі дерева валяться, і ми з дівчинкою можемо хіба оглянутись, і це Аарон і він лютий і покалічений і летить просто на нас.

8. Ніж і вибір

Він нас доганяє за три кроки. Я ще навіть не встигаю попробувати втікти, а він набігає на мене з виставленими вперед руками, хапає мене за шию, кидає мною об дерево.

— Ти мала ПОГАНЬ! — кричить він і втискає великі пальці в моє горло.

Я б’ю його по руках, пробую порізати його моїм ножем, але мій рюкзак упав, і лямка притиснула мою руку до дерева, такшо він може мене душити, скільки йому схочеться.

Його лице то кошмар, жахливе видовище яке я ніколи не забуду якшо виберуся з цього. Крокл відкусив його ліве вухо і довгу смужку м’яса зі