Читати книгу - "Поетика"

Через те, що в кожному виді [трагедії] були хороші поети, то тепер вимагають, щоб один поет перевищував кращі якості кожного з них. Мабуть, справедливо було б називати трагедії різними і схожими не щодо фабули, а щодо того, наскільки схожі в них зав’язка і розв’язка. Багато хто, давши вдалу зав’язку, погано її розв’язує, а треба, щоб і та і друга завжди були однаково сильні.

Слід також пам’ятати те, про що вже не раз говорилось, і не надавати трагедії епічної будови, а епічною я називаю таку будову, в якій є багато фабул, наприклад, якби хто-небудь з цілої «Іліади» склав одну трагедію. Завдяки великим розмірам епічного твору і частини його набувають належної величини, а в драмах це призводить здебільшого до небажаних наслідків.

Доказом цього є те, що всі, хто переробляє на трагедію «Зруйнування Іліону»{139} в цілому, а не частинами, як Евріпід, або весь міф про Фіваїду, а не так, як Есхіл{140}, — всі вони або зазнають цілковитої невдачі, або програють у змаганнях. От і Агафон — через це саме й зазнав невдачі. Зате в перипетіях і в простих подіях поети чудово досягають своєї мети, бо дія тут і трагічна, і задовольняє почуття справедливості. Буває це тоді, коли розумного, але лукавого, обдурять, як, наприклад, Сізіфа{141}, або коли мужнього, але несправедливого, подолають, як… Це і ймовірно, бо, як каже Агафон, ймовірно й те, коли багато дечого відбувається і проти ймовірності{142}.

Треба вважати й хор за одного з акторів{143}. Він повинен бути частиною цілого і брати участь у дії не так, як в Евріпіда, а так, як у Софокла. У багатьох бо поетів хорові співи не більше мають зв’язку з своєю фабулою, ніж з будь-якою іншою трагедією. Тому-то у них співають «вставних пісень», що перший почав робити Агафон. Проте яка ж різниця — чи вставних пісень співати, чи з місця на місце переносити тираду або й цілий епісодій?

XIX

Отже, про всі види трагедії вже сказано. Лишається розповісти про спосіб вислову та мислення. Але те, що стосується мислення, має міститися в працях з риторики, бо воно більш властиве саме цій галузі дослідження. До сфери мислення належить усе те, що має бути виражене словом. Зокрема, сюди належать [1456 b] докази, спростування{144}, вияви почувань, як-от: жаль, страх або гнів тощо, а також звеличення і применшення{145}. Очевидно, й при змалюванні подій слід виходити з того ж погляду, коли треба показати щось жалюгідне чи страшне, величне чи звичайне. Різниця полягає в тому, що події повинні бути зрозумілі і без гри на сцені, а те, що міститься в мові, створюється оповідачем і відбувається на основі його мови. Бо й справді, яка потреба була б в оповідачеві, коли б поняття розкривались і без мови?

Щодо способів вислову, то один розділ їх дослідження становлять види вислову, знання яких — справа сценічного мистецтва і майстерності в керуванні ним, наприклад, що таке наказ і благання, розповідь і погроза, запитання і відповідь і таке інше. На поетичне ж мистецтво знання чи незнання їх не накликає жодного докору, що був би вартий уваги. Яку, справді, помилку можна знайти в тому, за що Протагор{146} докоряє Гомерові, ніби той, мавши просити, наказує, мовлячи:

Гнів оспівуй, богине{147},

бо закликати щось робити або ні, каже він, це й є наказ. Отже, облишимо це питання, як належне не до поетики, а до іншої науки.

XX

Вислів у цілому має такі частини{148}: основний звук{149}, склад, сполучник, член, ім’я, дієслово, відміна, речення. Основний звук мови — це звук нечленоподільний, але не кожний, а тільки тоді, коли з нього природно може виникнути складне звукоутворення; адже і в тварин є нечленоподільні звуки, але жодного з них я не називаю основним. Є два види цих звуків: голосний звук і півголосний{150} та безголосний звуки. Голосний — це неподільний звук, чутний без дотику язика до губ і зубів{151}; півголосний — чутний з дотиком язикам наприклад, Ʃ і Р; а безголосний — той, що від цього дотику сам по собі ще не утворює ніякого звуку, але стає чутним як складний звук разом з іншими, хоч трохи чутними звуками, наприклад Г і ∆. Ці звуки розрізняються формою рота, місцем їх утворення, густим і тонким придихом, довготою і короткістю і, крім того, тоном гострим, тяжким і середнім. Подробиці про них слід розглядати в метриці{152}.

С к л а д{153} — це звук без самостійного значення, складений з безголосного і голосного: так Г і Р без А не становлять складу, а з А утворюють ГРА. Але й розгляд різниці складів належить до метрики.

[1457 a] С п о л у ч н и к{154} — це складний звук без самостійного значення (який не заважає і не сприяє утворенню з кількох звуків одного звукосполучення із певним значенням і може стояти і по кінцях, і посередині), якщо його місце не на початку речення, наприклад, μέν (справді), ήτοι (отож, але), δή (отже), δέ (а, же, але). Або це позбавлене значення складне звукоутворення, яке з кількох повторених складних звукосполучень може утворити одне повнозначне звукосполучення.

Ч л е н{155} — це складне, позбавлене значення звукоутворення, яке показує початок, кінець або розподіл речення, як-от τò αμφί (навколо), τò περί (про) та інші, або це звук без самостійного значення, який не заважає і не сприяє утворенню з кількох звуків одного звукосполучення з певним значенням і може стояти й по кінцях, і посередині речення.

І м ’ я — це складне повнозначне звукоутворення без ознаки часу; частина його сама по собі не має ніякого значення. Адже в складних іменах ми не надаємо самостійного значення кожній частині, як-от у слові «Феодор», — «дор» (дар) не має самостійного значення.

Д і є с л о в о — це складне повнозначне звукоутворення з Ознакою часу: жодна його частина сама по собі нічого не означає, як і в іменах. Наприклад «людина» або «біле» не має ознаки часу, а «йде» або прийшов», крім усього, ще означають одне — теперішній час, а друге — минулий.

В і д м і н а{156} імені, або дієслова — це означення у відповідь