Читати книгу - "Минуле яке нас міняє, Sava"

Відновлення звязку

Глава 14: Відновлення зв'язку

Ірен сиділа на балконі нової квартири, втупившись у горизонт, що розцвітів заходом сонця. Її серце було тяжким, бо вона знала, що нещодавно стала частиною чужого світу, залишивши позаду все те, що колись було її домом. Мобільний телефон в руці відтворював знайомий звук повідомлення. Вона відкрила його і побачила ім’я, яке давно не бачила. Вадим.

"Привіт, Ірено. Як ти?"

Ці кілька слів, написані після стількох років мовчання, раптово змусили її серце забитися швидше. Вона відчула, як у грудях знову піднімається знайомий біль, який вона давно намагалася забути. Чому він написав? Чи він знову хоче порушити ті спогади, що вона так намагалася відпустити?

Вона подумала, як відповісти, але слова відразу не з'явилися. Пальці затримались над клавіатурою. "Як ти?" — це питання, яке висіло в повітрі, але було забуте під час тих спільних років, коли все було ідеальним.

Її очі затуманились, і вона почала набирати відповідь, усе ще вагаючись. Що сказати після стількох років?

Нарешті вона натискала на клавіші, відповідаючи коротко: "Привіт, Вадиме. Все добре. А ти?"

Здавалось, кожне слово мало вагу, кожне питання несла на собі відповідальність за все, що було раніше. І ось, відразу, знову з’явився його текст.

"Не зовсім. Я багато про тебе думав... І зізнаюсь, не міг знайти спокою. Як ти?"

Вона затримала подих. Він не змінився. Він знову намагається торкнутись того болючого місця. Як було важко, коли він залишив її, зрадивши її довіру, залишивши одне питання, на яке вона не отримала відповіді. Чому?

Відповідь виникла сама собою, хоча в голові крутилися десятки думок, що розривають її: "Ти пішов, Вадиме. Ти пішов, коли я тебе найбільше потребувала."

Тим часом він відповів миттєво. Його слова були обережними, мов прошення:

"Я знаю... я розумію, що залишив тебе. І, мабуть, це моя найбільша помилка. Я шкодую, що не зрозумів одразу, як багато ти значила для мене. Ти залишила глибокий слід у моєму житті, і я не міг це забути."

Ірен важко ковтала. Її серце билося швидше, ніж вона могла контролювати. Всі ці роки вона намагалася рухатися далі, але як тільки він знову повернувся, цей біль вирвався знову, немов стара рана, що не гоїлась.

Вона набрала відповідь, але перед відправленням замислилася. Як бути з цим болем, коли він тут, перед нею? Чи вона готова дозволити йому знову забрати частину її душі?

Відправила: "Чому ти це зробив, Вадиме? Як ти міг віддати перевагу твоєму другові, а не мені?"

І тут пауза. Як завжди, коли відчуваєш, що на серці все, але ти не знаєш, як це сказати. І от він відповідає.

"Я... я не знаю, чому тоді так вийшло. Це була моя слабкість. Ти заслужила більше. Ти заслуговуєш на щастя, а я був слабким. Я не можу змінити того, що сталося. І я... я не думаю, що можу виправдати свої вчинки."

Ірен відчула біль, що пронизує її серце. Як це було? Як він міг так проміняти її на друга? Вона розуміла, що не зможе змінити нічого з того, що сталося, але це все ще мало значення для її душі.

"І тепер, коли ти вживаєш наркотики, розрушаєш своє життя, ти хочеш повернутися? Вадиме, я не знаю, що це, але я вже не та. Я змінилася. І все, що ми мали... цього більше не буде."

Він відповів знову, цей раз його слова звучали так, ніби він хоче, щоб вона зрозуміла:

"Я не хочу нічого виправдовувати. Я не шукаю твоїх прощень. Але те, що я згадав тебе, те, що твої очі не дають мені спокою — це моя відповідальність. Я все ще люблю тебе, Ірено."

Тепер її серце наповнилося емоціями, яких вона вже давно не відчувала. Любов? Вона навіть не була впевнена, що відчуває до нього щось більше, ніж просто старі рани, які досі кровоточать.

"Я... не можу бути з тобою, Вадиме," — відповіла вона, її пальці тремтіли, поки вона писала ці слова. "Але я буду твоїм другом. Тільки як друг. Я не можу повернутися до того, що було. Я вже не та, яка була тоді."

Тиша... І потім його повідомлення знову:

"Я розумію... дякую, що не відштовхуєш мене повністю. Я не хочу втратити тебе, навіть якщо ти мене більше не любиш. Мені важливо хоч якось залишитися в твоєму житті."

Ірен прочитала це, і її серце затрепетало від болю. Вона не знала, що відповісти. Тільки час покаже, що буде далі.

"Ми будемо друзями, Вадиме," — написала вона, хоча знала, що ці слова теж важко їй сказати. "Ми завжди можемо допомогти один одному. Але нічого більше."

Це було обіцянкою, якої вона боялась, але знала, що це єдиний шлях. І навіть якщо це не буде ідеальним, хоча б вони залишаться частинами життя одне одного, без надії на те, щоб відновити те, що було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍