Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Відлуння забутих життів

Темрява всередині кімнати здавалася густішою, ніж мала б бути. Немовби світло свічок не могло повністю пробити її, розчинити у звичному теплі вогню. Ліліан стояла посеред приміщення, намагаючись розібратися в тому, що тільки-но сталося.

Вона досі відчувала холодний дотик книги проклять на своїй шкірі. Її свідомість ніби роздвоїлася: одна її частина ще перебувала у видінні, а інша намагалася зрозуміти, що відбувається тут і зараз.

Рафаель мовчки дивився на неї, в його очах відбивалися сотні нерозказаних історій. Він здавався занадто спокійним, але Ліліан відчувала, що це лише маска. Глибоко всередині він так само, як і вона, відчував зміну.

— Ліліан, що ти побачила? — знову запитав він, його голос був спокійним, але в очах жевріла прихована напруга.

Вона на мить затримала подих, вагаючись, чи варто йому розповідати. Чи могла вона довіряти йому настільки, щоб поділитися страхом? Але що б це змінило? Вони вже зайшли надто далеко.

— Руїни. Вогонь. І... тебе, — прошепотіла вона. — Але ти був не таким, як зараз.

Очі Рафаеля звузилися.

— Як саме?

Ліліан намагалася зібрати думки докупи. Її серце ще билося надто швидко.

— Твоя тінь... Вона була живою. Вона рухалася не так, як повинна була. Вона говорила.

Тиша, що настала після цих слів, здавалася бездонною. Рафаель не рухався, не подавав жодного знаку того, що відчуває. Але потім він повільно видихнув і ступив ближче.

— Це не просто видіння, — сказав він. — Це попередження.

Ліліан відступила на крок.

— Ти щось приховуєш.

— Всі щось приховують, — відповів він спокійно. — Але я скажу тобі одне: тіні мають пам’ять. Вони знають більше, ніж ми здатні зрозуміти.

Раптом позаду нього щось ворухнулося. Ліліан різко зупинилася, намагаючись сфокусувати погляд у темряві. І тоді вона побачила це.

Тінь.

Вона не просто повторювала рухи Рафаеля, як мала б. Вона розтягувалася, змінювала форму, неначе була окремою істотою. А потім — найстрашніше — вона підняла голову і глянула прямо на Ліліан.

Холод пройшовся по її хребту.

— Рафаель... — голос її зірвався. — Це...

— Я знаю, — перебив він.

Його тінь посміхнулася. Не Рафаель. Його тінь.

Ліліан зробила ще один крок назад. Серце несамовито калатало. Вона бачила багато за цей час, але це... Це було неправильно.

— Що це за створіння? — прошепотіла вона.

Рафаель нахилив голову, спостерігаючи за тінню.

— Це частина мене, — нарешті відповів він. — І водночас щось зовсім інше.

Тінь заговорила. Її голос був низьким, шепітним, наче зітхання нічного вітру.

— Ти вже знаєш, ким він стане, — промовила вона. — І ти боїшся цього.

Ліліан хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Чи справді вона боялася? Чи справді її страх був пов'язаний лише з тінню? Чи, можливо, з тим, що вона бачила у видінні? З тим, ким Рафаель міг стати?

Рафаель мовчав. Тінь розчинилася у темряві, знову ставши просто частиною його силуету.

— Це змінить усе, — сказав він тихо. — І ми повинні бути готові.

Ліліан кивнула, намагаючись придушити страх. Але раптом щось змінилося.

Темрява в кімнаті ожила.

Шипіння прорізало повітря, а зі стін посунулися інші тіні — вони з’являлися з нічого, спліталися між собою, огортаючи їхні постаті холодним серпанком. Ліліан відчула, як її легені стиснуло, неначе сама темрява намагалася витиснути з неї життя.

— Вони прийшли, — прошепотів Рафаель, і вперше в його голосі промайнув страх.

Тіні простягалися до них, звиваючись, наче змії, що знайшли здобич. Вони знали їхні імена. Вони знали їхні страхи. І тепер вони прийшли забрати своє.

Ліліан, біжи! — Рафаель різко штовхнув її назад, а сам витягнув кинджал, що сяяв блідою синявою.

Але було пізно. Тіні вже дісталися їх.

І світ розчинився.

Темрява розтікалася по стінах, немов жива рідина. Ліліан відчувала, як вона тягнеться до неї, холодними пальцями пробираючись під шкіру, залишаючи за собою гостре, нестерпне поколювання. Серце билося у шаленому ритмі. Щось у цьому місці було знайоме, але водночас чуже, як забута пісня, що звучить на межі свідомості.

Рафаель стояв поруч, його погляд був застиглим, відчуженим. Ліліан хотіла покликати його, змусити сказати щось, розвіяти гнітючу тишу, що повисла між ними. Але перш ніж вона змогла вимовити хоча б слово, її тіло пронизав біль. Не фізичний, а той, що походив зсередини, з самих глибин її сутності.

Спогади. Чужі. Її власні. Вони хлинули на неї, мов розбурхане море.

Вона стояла на вершечку вежі, звідки відкривався панорамний вид на місто. Його вузькі вулички, викладені каменем, були залиті кров’ю. Дим клубочився над дахами, а у повітрі витала мідяна гіркота. Серце калатало в грудях, ніби намагаючись вирватися.

— Чому ти це зробила? — голос лунав з-за спини. Вона обернулася.

Перед нею стояв чоловік із сріблястими очима. Його лице було напівзатінене, але вона знала його. Знала кожен вигин цього обличчя, кожен відтінок голосу.

— Я не розумію, як так сталося, — її власний голос лунав відсторонено.

— Не розумієш? — він зробив крок вперед. — Ти зрадила мене.

Її пальці міцно стискали кинджал. Він був липким від крові. Його крові? Чи чиєїсь ще?

— Я… — вона відчула, як щось гаряче розтікається по її долонях. Її серце забилося ще швидше. — Я не могла інакше.

— У тебе завжди був вибір, — голос його здався майже ніжним, але в очах світилася зрада. — Але ти зробила свій.

Вона не встигла відповісти. Вогонь, що запалав у місті, піднявся догори, охоплюючи небо червоними язиками. Земля пішла з-під ніг.

— Ліліан!

Вона різко розплющила очі. Її тіло здригнулося, а подих зірвався на різке схлипування. Вона сиділа на холодній кам’яній підлозі, Рафаель тримав її за плечі. Його обличчя здавалося сповненим напруги.

— Що ти бачила? — його голос був тихим, але твердим.
Вона хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Спогади ще вирували в голові. Її пальці судомно стиснулися, ніби намагаючись втримати примарні образи, що вже починали розчинятися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍