Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

немає. Усі старанно працюють. Ніхто не ліниться, на роботу не нарікає. Хіба що в їдальні комусь меню не сподобається. Бо робота — не розвага. Хоча декому й хотілося б десь погуляти, та доводиться працювати від дев’ятої до п’ятої, з двома годинами на перерву. Однак, здається, більшість з них задоволена. Тому, напевне, що знають: це тимчасова відстрочка переходу з одного світу до іншого. От і хочуть натішитися цим часом якнайкраще. Для дівчат фабрика — усього-на-всього перехідний пункт.

Та не для мене. Для мене це не тимчасова відстрочка й не перехідний пункт. Бо я не уявляю собі, куди я звідси піду. А що, як попереду — глухий кут? Розумієте? Тому, правду кажучи, задоволення від роботи я не маю. Просто намагаюся приймати її такою, якою вона є. Повністю. Коли роблю перуку, думаю тільки про неї. Ставлюся до цього настільки серйозно, що аж потом обливаюся.

Не знаю, як краще сказати, але останнім часом я часто думаю про того хлопця, який розбився на мотоциклі. Чесно кажучи, я досі про нього не згадувала. Може, через аварію в мене щось з пам’яттю сталося, бо в голову всякі нісенітниці лізли: як у нього під пахвами смерділо, який він був тупий, куди постійно намагався руками добратися… Та от тепер я чомусь щораз більше думаю, що він був непоганим хлопцем. Такі думки оживають раптом, без жодної причини, коли сиджу з порожньою головою і прикріплюю волосся до перуки. Так-так, він був таким. Видно, час не тече по порядку — „А“, „Б“, „В“ і т. д., — а робить вихиляси туди-сюди.

Я вам, Заводний Птаху, чесно-чесно скажу, що іноді мені стає дуже страшно. Прокидаюся серед ночі сама, на п’ятсот кілометрів від мене — нікого. Попереду, куди не глянь, — повна темрява. Так страшно, що хочеться закричати. З вами такого не буває, Заводний Птаху? І тоді я переконую себе, ніби до чогось або когось прив’язана. Перебираю в пам’яті знайомі імена та назви. Звісно, і ви в цьому переліку. І наша доріжка, і колодязь, і хурма в нашому саду й таке інше. І перуки, зроблені моїми руками. І спогади про загиблого хлопця. Завдяки цим дрібницям (ви, Заводний Птаху, звичайно не „дрібниця“, це я так, ненароком…) я поволі повертаюся „сюди“. Тепер я раптом починаю шкодувати, що не роздяглася перед ним і навіть не дозволяла торкнутися. Думаю, може, варто на все життя так і залишитися дівчиною? Всерйоз думаю. Що ви на це скажете?

Бувайте, Заводний Птаху! Бажаю, щоб Куміко-сан повернулась якнайскоріше».

17

Тягар і злигодні людського життя

Чарівна лампа

О дев’ятій тридцять вечора задзвонив телефон. Після двох дзвінків примовк, а незабаром знову задзеленчав. Я згадав, що так обіцяв телефонувати Усікава.

— Алло! — почувся в слухавці його голос. — Добрий вечір, Окада-сан. З вами говорить Усікава. Я перебуваю недалеко від вашого дому. Тож чи не міг би я зараз зайти до вас? Знаю, що пізно, але хочу поговорити з вами особисто про одну річ. Ну, то як? Подумав, що вас це зацікавить, бо йдеться про Куміко-сан…

Почувши його голос, я уявив собі його обличчя на другому кінці лінії. Брудні випнуті зуби й крива усмішка, що ніби промовляла: «Знаю, що не зможеш відмовитися». І він не помилився — я таки не відмовився.

Усікава прийшов рівно через десять хвилин. У тому ж одязі, що й три дні тому. А може, у зовсім іншому, хоча й костюм, і сорочка, і краватка — усе було таким же. Брудним, зім’ятим, мішкуватим. Здавалось, ніби на його жалюгідний одяг несправедливо звалили весь тягар і злигодні людського життя. Якби завдяки якомусь перевтіленню в наступному житті мені гарантували рідкісну славу й пошану, я не хотів би зазнати долі його одягу. Попросивши дозволу, Усікава відчинив холодильник і витягнув звідти пляшку пива. Перевіривши, наскільки воно охололо, налив його у склянку, що опинилася перед його очима. Ми сіли за кухонним столом один навпроти одного.

— Аби не марнувати часу, я прямо перейду до справи, — почав Усікава. — Окада-сан, ви не хотіли б поговорити з Куміко-сан? Безпосередньо. Удвох. Ви давно цього прагнули, чи не так? Казали, що інакше діла не буде. Правильно?

Я задумався. Або зробив паузу, вдаючи, що думаю.

— Звичайно, хотів би, якщо це можливо.

— Нема нічого неможливого, — спокійно проказав Усікава, кивнувши головою.

— Та якщо ви ставите якісь умови…

— Ніяких умов, — відповів Усікава й ковтнув пива. — Однак сьогодні я прийшов до вас з новою пропозицією. Послухайте, що я скажу, і добре подумайте. Це ніяк не пов’язане з тим, будете ви говорити з Куміко-сан чи ні.

Я мовчки дивився на нього.

— Ну що ж, почнемо? Окада-сан, ви орендуєте ділянку в однієї фірми, чи не так? Ділянку з «домом повішених». Щомісяця сплачуєте за неї порядну суму. Але це не звичайна оренда, а особлива — з наступною можливістю купівлі. Так чи ні? Звісно, договір не оприлюднений, а тому ваше ім’я нікому на очі не потрапляє. Саме в цьому вся хитрість. Бо насправді ви, Окада-сан, — фактичний власник ділянки, а ваша орендна плата — це не що інше, як сплата позики. За все, включно з домом, ви маєте заплатити, якщо не помиляюсь, якихось вісімдесят мільйонів. Як будете розплачуватися в теперішньому темпі — земля і дім стануть вашими за неповних два роки. Як чудово! Оце так швидкість! Браво!

Усікава глянув на мене так, ніби очікував підтвердження своїх слів.

Однак я і далі мовчав.

— Будь ласка, не питайте мене, звідки я дізнався такі подробиці. Якщо завзято розслідувати, то можна багато чого дізнатися. Тільки треба вміти, як це робити. Загалом-то я здогадався, хто стоїть за цією підставною фірмою. Але заради цього добряче потрудився — наче крізь якийсь лабіринт пробирався. Це так само важко, як, скажімо, шукати викрадену автомашину, яку вже перефарбували, зіскоблили номер двигуна, замінили шини й оббивку сидінь. Акуратно зробили. Видно, професіонали. Та я загалом розібрався, що до чого. Не те що ви, Окада-сан. Бо, здається, ви навіть не знаєте, кому гроші віддаєте, чи не так?

— Бо гроші не мають імені, — відповів я.

Усікава засміявся.

— Це правда. Ви гарно сказали: «Гроші не мають імені». Знамениті слова! Так і хочеться записати їх собі у блокнот. А проте, Окада-сан, не все у світі йде так гладко, як вам хотілося б. Візьміть, наприклад, податкове управління. Працюють там не дуже тямовиті люди. Податки збирають лише з тих, хто в них записаний. А