Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

тут на нас усі затюкали, і ми змушені були визнати, що так, звичайно, вірш можна читати, бо це ж не для друку, а якби для друку, тоді інша річ...

На завершення урочистого прощання Антончик Мацієвський сфотографує Галину Сидорівну з усім класом. І ми подаруємо їй цю фотографію з хвилюючим написом і всі-всі розпишемося.

Отак придумала наша комісія.

Ну що ж, для офіційного прощання цілком задовільно.

Всі з цим погодилися.

І розійшлись.

А о пів на другу зустрілися знову.

Надзвичайно святкові, гарно вбрані, чистенькі, з величезними букетами квітів, ми в урочистому мовчанні пройшли по килиму-доріжці за свої парти, сіли й почали чекати.

Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно організував «службу безпеки», і ми були спокійні, що цікава пацанва не зіпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пообліплював би всі вікна, почав би хихикати і гогокати і все б зірвав. Вовка розставив пости і блокував усі входи і виходи.

Хвилин з десять ми сиділи й мовчали.

І це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало відбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорівною за ці сім довгих років. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тільки закінчила тоді одинадцять класів і перший рік почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас і вчилася сама — заочно у педінституті. Ми закінчили п'ять класів, а вона педінститут. Ми складали перший у своєму житті екзамен, а вона — державні іспити. І з учительки молодших класів вона стала викладачем української мови і літератури. І продовжувала нас учити. І довела до восьмого класу. Ми думали, що і в восьмому класі вона буде, і в дев'ятому, і в десятому. Аякже! І от... Це якось просто не вкладалося в голові. Невже вона більше не буде нашою вчителькою! Ніколи більше не ввійде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стіл, не спитає дзвінко, як завжди, одне й те саме: «Ну, хто з вас не приготував на сьогодні завдання? Признавайтесь!» Після цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидів переді мною. Але вона завжди помічала це і казала: «Рень, до дошки!» І я підводився червоний як мак і, зітхаючи, плентався до дошки... Невже цього не буде ніколи?!

Ні-ко-ли! Чи не вперше в житті це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося...

У коридорі — знайомі легкі й швидкі кроки.

Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всі, мов по команді, не змовляючись, підхопились і встали ще до того, як вона зайшла. Домовленості зарані про це не було.

І коли вона рвучко, як завжди, розчинила двері, ми вже стояли за партами з букетами в руках,— нерухомо як укопані.

Але вона не зразу розчинила двері. Ні. Ми чули, як вона підійшла, спинилася перед дверима. І якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. І це була мить, яку важко передати...

І от двері розчахнулися і вона завмерла на порозі.

Вона повільно обвела нас усіх поглядом,— здається, зазирнула кожному в очі. І мовчки простягнула до нас руки — наче хотіла всіх разом обняти.

Губи в неї тремтіли, підборіддя тремтіло, вона часто-часто кліпала очима. І тут ми помітили, що вона... плаче...

Що тут знялося! Буря!

Дівчатка враз голосно заревли, і кинулися до неї, і обхопили, обліпили її з усіх боків, і почали цілувати плачучи.

А ми, хлопці, як по команді, повернули голови й стали дивитися у вікно, кривлячись і кусаючи губи. І ковтали, і ніяк не могли проковтнути щось туге, що ніби застряло у горлі.

Який тут міг бути художній виступ Гребенючки і ху-дожньо-гумористичний виступ Колі Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин «мадригал»?

Усе суньголов полетіло к бісовому батьку!

А потім ми вийшли зі школи і, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорівни, пішли на річку, а тоді в поле, а тоді до лісу... І ходили так довго-довго, до самісінького вечора. І майже нічого не говорили, просто отак ходили разом і не хотіли розлучатися. А тоді в лісі посідали на галявині кружка навколо неї і співали пісень. Довго-довго... І ніхто не викрикував, як то буває, всі дуже старалися, і виходило так гарно, як ніколи. І пісні вибирали всі ліричні, мелодійні, що хапали за душу. І в дівчат по щоках текли сльози, та й не тільки в дівчат... І ніхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пісня бере за Душу.

А на другий день було весілля.

Ну, що вам сказати?

Щоб описати це весілля, мабуть, треба було б запрягти всю Спілку письменників України.

Скажу тільки, що такого бучного свята в нашому селі не пам'ятали найстарезніші діди.

Певно, його й не було зроду.

За одним столом сиділо геть усе наше село, та ще пів грузинського села, та ще майже цілий полк солдатів, та ще гості з району на чолі з секретарем райкому товаришем Шевченком.

Це було не тільки весілля.

Це було свято дружби народів.

Це було свято доблесті нашої армії.

Так говорили, проголошуючи тости, і секретар райкому товариш Шевченко, і полковник Соболь, і голова нашого колгоспу Іван Іванович Шапка, і голова грузинського колгоспу Шалва Тарієлевич Гамсахурдія, і багато інших поважних товаришів.

Гучномовці не змовкали ні на хвилину, і всі ці тости було чути, мабуть, аж у сусідніх селах.

Дитячий стіл був накритий окремо.

І що вже того лимонаду ми понапивались і морозива, цукерок та різних грузинських ласощів понаїдалися — од пуза!

Весілля почали гуляти десь в обід. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрібна була темрява. Обов'язково.

Та чим більше розгулювалося весілля, тим тривожніше ставало в мене на серці. У колгоспному саду стояв такий галас, сміх і гармидер, що як далі так піде, то на наш сюрприз ніхто й уваги не зверне, просто не помітить ніхто. Вихід був один — оголосити по радіо, через гучномовець. Але ні я, ні Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайняті.

Отже, доводилось у нашу «таємницю двох невідомих» втаємничувати когось третього, бо інакше все могло зірватися.

Павлуша зиркнув на мене, потім одвернувся і несміливо пробубонів:

— Може... Ганю?

Я махнув