Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

й російською громадою, серед якої знайшлися й такі, яким не подобалося подорожувати на теплоході під синьо-жовтим прапором, й деколи на кораблі відчувалося напруження в стосунках між пасажирами.

А втім, мене не обходив корабельний світ: я вбирав у себе масу вражень, на які була вельми щедра наша подорож; їх я акумулював у пам’яті для майбутньої праці над романом «Євангеліє від Томи».

Промину у своїй розповіді міста Стамбул й Афіни, про них уже говорилося… В’їжджаючи в Єгипет, я фізично відчув, як замкнуте коло моєї творчості розривається – ніби розщеплювалось атомне ядро. І не тому, що побачив піраміди, – це диво вразило мене не аж так сильно, як я того сподівався, мріючи ще в дитинстві побачити їх і Байкал. Може, тому, що багато про них начувся, та найпевніше з іншої причини: саме з Єгипту брала свій початок історична паломницька дорога гебрейського народу до обітованої землі, на яку я повинен був ступити, й тільки вона мене цікавила.

Але ж і Єгипет! Не можна аж так по-снобістськи поминути словом край, в якому п’ять тисяч років тому витворилася перша зафіксована історією цивілізація. Але чому саме тут вона виникла – цю загадку ніхто не зможе мені пояснити. Я розумію: первісні люди, втікаючи від Лівійської пустелі, що невтримно наступала на буйні трави долини Нижнього Нілу, з розпачем пірнали в болотяні хащі й шуварі, які ще й нині приховують від ока плин могутньої ріки, й освоювали зовсім непридатне для життя середовище – щоб вижити. Але чому саме в таких найнесприятливіших умовах виріс народ, який у своєму розвитку спонатужився на неймовірний за своїм масштабом й історичною значимістю стрибок: від примітивного осушування боліт до найвищої політичної могутності, втіленої у пірамідах! І чому саме сюди, в цей колись непролазний хаос болотяних заростей, прийшов біблійний Йосиф за хлібом, віддавши за нього волю гебрейського народу? І чому сорокалітній похід Мойсея став світовим символом визвольного процесу?.. Хто бачив піраміди, той нізащо не повірить, що створені вони людськими руками, а якщо й так, то скільки треба було невільників спровадити у долину Нілу і як вдавалося їх усіх прогодувати? І ніяке тодішнє божество, а прецінь правив світом і наш Бог, не зглянулося над ними й не здригнулося від мільйонів проклять, що лунали тут тисячоліттями: негативна енергія рабів ще й досі гнітить у підземеллях пірамід – не радив би я кому-небудь в них проникати; я пробував, це так моторошно, що й не поясниш… і чому, зрештою, з Єгипту розповсюдилося світом мистецтво, якого ще ніхто не перевершив?

Та для мене найголовніше: чому саме звідси пролягла дорога до гебрейського суспільства, яке дало світові творців трьох релігій?

Чому, чому… Та якраз тут, на початку паломницької дороги до Гробу Господнього, зродилася в мені ідея Бунту, яку я потім втілив ув образі Томи…

І що, ви думаєте, найбільше вразило мене в Єгипті, – про це й розповідати ніяково… Я опускався в підземелля однієї з пірамід у Гізі, стояв перед Сфінксом, оглядав мумії фараонів у каїрських музеях, побував на тому місці, де стояв колись Александрійський маяк – сьоме чудо світу, а з пам’яті й досі не зникає малий арабчик, який, заглянувши у вікно автобуса, сподобав собі мене, вибрав і почав ходити на руках по тротуару, заробляючи в мене долара. Я мав у кишені десятидоларову купюру й пошкодував її, ну, а хлопчик перебігав за автобусом від музею до музею, де ми зупинялися, й невтомно демонстрував переді мною своє вміння, я ж відвертав від вікна голову – не мав дрібного долара в кишені!.. Й нарешті ми вирушили з Каїра, покидаючи його назавше. Тоді я позирнув у вікно й побачив: арабчик, притулившись чолом до стовпа, плакав. Жаль і каяття стиснули кліщами моє серце; я вже готовий був дати малому і десять, і двадцять доларів, та було пізно: автобус поїхав.

Й донині відчуваю в душі ту гірку дитячу сльозу, яка докоряє мені за мою малість: чим же то я відрізнявся тоді від темного вуйка, який не хотів мене взяти на воза між фронтами; чому в нас усіх – диви-диви та й вишкіриться з душі огидний егоїзм – у міжчассі між проповідями гуманності й благородства!

Це я тепер картаю себе. А тоді – можливо, соромом спороджений – зродився в мені бунт проти власної, хай і не зреалізованої, доброти. Чому я маю весь час бути комусь зобов’язаний, чому не можу належати собі самому, чому мене вічно мають обходити чужі радощі й горе? Чому водно повинен відробляти повинність за те, що Бог наділив мене крихтою таланту? Хто і як віддячує мені за мою працю?.. Я оборонявся, протестував – і так народжувався у моїй підсвідомості образ Томи Невірного, який насмілився зрівняти свій розум з Божим, щоб стати ні від кого не залежною особистістю, підняв бунт проти сумнівів щодо себе самого – проти самобичування за пізнє каяття, проти обов’язку щодо суспільства – і був скараний смертоносною стрілою за те, що хотів усамітнитись, як той фірман на переправі, і стати вільним від людей, – а це нікому не дано.

…Теплохід «Тарас Шевченко» пришвартувався у Хайфі, на краю ізраїльської землі. Я вийшов на верхню палубу, глянув униз і невимовно зрадів: нас вийшов зустрічати посол України в Ізраїлі – Юрій Щербак, мій приятель. Я люблю й шаную Щербака. Високоосвічений, інтелігентний, талановитий письменник, він проніс крізь тоталітарний режим незаплямованою свою порядність. Коли не можна було друкувати те, що хотілося, Юрій Щербак відходив від літератури й удосконалював свої знання в медицині – й усюди, так би мовити, збивав верхню планку: в літературі був одним із провідних прозаїків, у медицині – доктором наук, а коли настав час політики, Щербак, не долаючи східців росту, отримав спочатку міністерський портфель, а потім посаду Надзвичайного й Повноважного Посла України в Ізраїлі[11].