Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

там таке маєте, покажіть? — не криючи іронії сказав Нейс.

— Свою таємницю я відкрию тільки тому, — блиснувши шаленим оком, сказав Шульков, — хто заплатить мені! Та-ак… Заплатить і немало! Не посміхайтесь, я прийшов до вас не з порожніми руками!

Юхан Нейс вже хотів було спитати ще раз, що цей тип зумів прихопити, тікаючи з Баренцбурга, та вчасно згадав, що таких широких повноважень губернатор йому не давав, а брати ініціативу на себе в ситуації, коли ще так мало знаєш нове начальство, було справою ризикованою. До того ж на столі працював магнітофон і розмова фіксувалася на плівку.

— Ось вам перо і папір. Викладіть вашу заяву письмово. Напишіть все про себе. Якщо є документи, що засвідчують вашу особу, додайте до заяви.

— У мене паспорт… Радянський.

— Покажіть, — управитель взяв паспорт, зиркнув на фотографію, потім на Шулькова і, щоб якось приховати незнання російської мови, посміхнувся. — Ви тут ще зовсім молодий.

— Не так старять роки, як туга за хорошим життям, — оскирився гість.

— Ну, пишіть, пишіть, пано…

— Шульков. Семен Шульков, — з готовністю підказав перебіжчик.

— Сем… Семен… Добре, пане Шульков, пишіть, а я попрошу приготувати нам чаю. Ви прибігли на лижах і вам саме час випити, щоб врівноважити серце, поновити водний баланс. — Нейс з паспортом у руці попрямував до дверей.

— А можна чарочку? — скривився Шульков.

— Добре, я розпоряджусь, — йому нетерпілось швидше вийти, а цей тип усе не відпускав, мабуть, бажаючи впевнитись, що до нього поставились прихильно.

— І ще одне прохання, дозвольте у вашу відсутність на одну хвилинку спустити на вікнах штори?

Нейс не знав, що відповісти. Дозволити чи відмовити? Навіщо це йому? Чого він боїться? А може, за цим криється щось інше? Він уже хотів сказати ні, та його випередили:

— Не турбуйтесь, — тоном цілковитої невинності і в той же час вимогливо промовив Шульков. — Я не збираюсь робити нічого поганого. Мені потрібна темрява. Це дуже важливо, пане сюсольман, повірте.

Управитель Пейс непевно знизав плечима і, залишаючи кабінет, кинув:

— Почувайте себе вільно, пане Шульков.

Юхан Нейс попрямував до вітальні, де на нього чекали Людвіг Улл, його дружина і радянський консул.

— Ось його паспорт, пане губернатор.

Вологий, пропахлий потом документ виглядав як справжній. Рюгос, що зайшов слідом за управителем, взяв паспорт Шулькова і, поглянувши на фото, сказав:

— Це він, Сем Джонсон. Що накажете? — він дивився на Людвіга.

— Заарештуйте його, Рюгос, арештуйте негайно, — благально промовила Інгрід.

Проте поліцай-комісар Рюгос Торненсен чекав, що скаже губернатор. А той дивився на радянського консула, неначе чекав відповіді від нього.

— Мені важко будь-що радити вам, пане сюсельман, — почав Палій, уважно вдивляючись в риси людини, що була зображена на маленькій фотографії документа. — Я повинен навести довідки, а для цього мені необхідно зв'язатися телефоном з співробітниками консульства в Баренцбурзі.

Зависла важка пауза. Прямий телефон був у кабінеті губернатора, де зараз сидів Шульков. Першим знайшовся Рюгос.

— Можна скористатися радіозв'язком, але для цього…

Закінчити фразу йому не довелося. Крик, дикий, утробний, обірвав його на півслові. Присутні у вітальні на якусь мить заціпеніли, а потім кинулись до передпокою. Першим біля дверей кабінета, звідки долітали звуки якоїсь метушні, грюкіт, шум падаючих на підлогу предметів, опинився Рюгос. Не роздумуючи рвонув двері, і перед ним розверзлась темрява, з якої рвався той нелюдський крик. Рюгос вихопив пістолет і увійшов до кабінету. За ним рушили всі інші. Товстий засапаний управитель, що один лише знав про спущені штори, закричав через голову Інгрід:

— Світло! Увімкніть світло! Він спустив штори!

За мить у кабінеті клацнув вимикач і рівне спокійне світло залило все навкруги. Чоловік уже не кричав. Він сидів на підлозі біля перекинутого стільця і тупо дивився перед собою. Поруч нього лежала стара погнута фляга. Він тицяв у неї пальцем і тихо повторював:

— Там немає нічого… Там порожньо…

Його підняли, посадили на стілець. Він не опирався. Залишився до всього байдужим і тоді, коли на руках у нього клацнув замок наручників. Світло думки в його очах заступив туман безумства. І лише губи, певне, за інерцією, шепотіли одне-єдине слово:

— Порожнеча… Порожнеча… Порожньо…

Розділ одинадцятий
ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ

Зауваження фельдшера про те, що зомлівають не лише екзальтовані дамочки, Касян згадав, як тільки спробував підвестися з тапчана. Минуло вже більше двадцяти хвилин, як у нього взяли кров, а млость не полишала його: перед очима все коливалось і пливло, наче на океанській хвилі.

— Полежіть ще, — порадив фельдшер.

— Треба йти. Палій дзвонитиме з Лонгіра.

— І чому це нам завжди здається, що без нас Земля перестане вертітися, — фельдшер стомлено сів у крісло і опустив важкі повіки. — Стомлююсь швидко… Певне, це моя остання полярка.

Касян поволі натягав на голову светра і думав, що старий теж з породи груманланів, як і він сам. Фельдшер давно і майже не виїжджаючи зимує на острові. Не дивлячись на солідний вік, має славу майстерного звіролова. Може пробігти на лижах півсотні кілометрів, аби лиш перевірити капкани, а повертається в селище з таким виглядом, ніби справа ця для нього звична і не важка, щось на зразок того, як збігати до крамниці за кефіром або за газетами на пошту.

— Касяне Миколайовичу, я чекаю, — зазирнув у двері Ворожейкін. — У нас з вами залишилось сім хвилин.

— Та йду… Вже йду, — відповів Касян і, повернувшись до фельдшера,