Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

принуки, і самопали рихтували та набивали справно, і напружали тятиву на луках дужче, і гостряки до стріл, розжаривши на багаттях, щоб загартувати, вкидали в коновки, і в перепочинках між боями не знала ковалева сотня ані хвилі спокою.

До справ молодого сотника по-батьківському придивлялись Мамай, Мелхиседек, Романюк і гончар Саливон, котрий, лишившися в Мирославі без усіх трьох синів-соколів, осиротілий, зразу підупав і постарів, і тепер до чужого, до Михайлика, придивлявся з неприхованою любов'ю.

6

Мирославські вивідачі й підслухачі ще вдосвіта донесли панові полковникові, що перший сьогодні наскок обложників почнеться лиш тоді, коли сам Гордій Пихатий, Однокрил, повернеться до свого строкатого війська з не дуже й близького містечка Богуславця, куди пан гетьман подався на поклін до графа Заремби, посланця корони польської, котрий прибув з Варшави вчора вранці з якимось королівським повелінням.

Заздалегідь призначена година Однокрилового повернення вже наближалась, тож битва либонь мала грянути ось-ось, і молоденький сотник похопився до своїх гармашів, які ще звечора дістали од вітця Мелхиседека розказ: розбити ядрами хатину, що видніла ген, по той бік озера, за найвужчою його горловиною, не так уже й далеко, за півверстви, бо ж озеро тут, у найглибшому місці, немов панна в пояску, витончувалось, і мирославськими ядрами, видима річ, можна було добре дошкулити полизачам шляхетським, усій старшині зрадників, котра на час боїв отаборилася в тій хаті під началом самого пернатого гетьмана.

— Що там видно? — спитав пан сотник у пушкаря Ушакова, який крізь прозорну трубу вдивлявся в той берег, де його власної хати вже чомусь не можна було розгледіти за пеленою диму.

— Людей там з'їхалось до біса, — в тривозі відмовив гармаш та й заходився рихтувати свою мідну пані, націлюючи її на той дим.

— Ну, то й пора, — сказав сотник, бо призначена дзигарева година наближалась.

— Добре, — пробурчав гармаш, холодіючи, вагаючись коротку, вже останню мить, протягом якої в його мислях проскочили тисячі іскор…

Авдотья, дружина його, з дитям новонародженим, у тій, за димом зниклій хаті…

I його ратний обов'язок, котрий примушував ось-ось…

I щирий лицедій, Прудивус, що присягнув — знайти його родину: запомогти, попередити, врятувати…

Чи ж дійшов?

Чи попередив?..

Перехрестившись, Ушаков заплющився й прошепотів:

— Рукою власною…

I приклав до затравки запалений гніт. Гармата вдарила.

7

Мандрівні лицедії, живі та здорові, перейшли за ніч у неспокійний табір однокрилівців.

Песик Ложка спритно провів їх нетоптаними стежечками — через болота, мочарі та драговини, які розкинулись по той бік Рубайла на багато десятків верстов.

Тиміш Прудивус, за німецького рейтара перебраний, мовчки чимчикував за Ложкою.

Іван Покиван ступав за ними слід у слід.

Тільки Данило Пришийкобиліхвіст плентав позаду, скімлячи й нарікаючи на трикляте болото, на осоружну війну, на тих заплішених дурнів, котрі вигадали оцю турбацію з переходом на той бік, у царство зради, кривди й підступу.

Покиван та Прудивус ішли та йшли, а Песик Ложка, раз по раз обертаючись, огризався на легкодухого пана Данила, гарчав на нього, зуби шкірив, кумедно прискалював око, наче кепкуючи з людських вад, диких і незрозумілих на погляд будь-якого нормального собаки.

Пришийкобиліхвіст благав товаришів, щоб не так хутко йшли, чи звертався до них з усякими безглуздими запитаннями:

— Чи не помічали ви, панове, що перезрілий кавун часом пахне оселедцями?

Йому не відповідали. Згодом він знову питав:

— А чи ви звертали увагу, що цвіт калини трішки пахне материнкою?.. Та підождіть же мене!

Вже на світанку, коли вони вийшли манівцями на той бік озера, Пришийкобиліхвіст являв собою таке жалюгідне видовище, що й без будь-яких лицедійських зусиль, як вони про те умовилися ще в Мирославі, міг легко вдати бранця, гнаного на страту німецьким рейтаром, а рухляр Іван Покиван, котрий теж мав грати такого ж приреченого, тільки й поглядав на Данила, щоб наслідувати нещасного, такого близького, як це сказали б тепер наші вчені режисери, до щирої правди життя.

Втрьох вони плентали по вулиці того ж таки хутора, котрий звався, як і все мирославське озеро, Красавицею, і пребундючні польські шляхтичі низенько вклонялись пихатому рейтарові, що гнав кудись полонених схизматів, а Прудивус, як і належить німецькому войовникові, спересердя на них плював, як і на всяких слов'янського заводу людей, вважаючи, звісна річ, себе особою зверхньої, надлюдської породи.

Віддавало шану Прудивусові, маючи його за рейтара, і гоноровите панство українське, жовтожупанники, яких до біса там никало, хоч німчин був у них тільки наймитом, що всюди продає свій меч, де тільки добре платять, де тільки можна гарбати і плюндрувати, де тільки можна досхочу попоточити слов'янської, романської чи арабської крові.

Хоч ніхто й не звертав особливої уваги на цибатого рейтара з коротконогим собачкою та двома загнаними бранцями-долинянами, Прудивус, правду мовити, почував себе не дуже й лепсько: міг же до нього забалакати будь-який німчин, і тоді сталось би непоправне, бо по-германському Тиміш (добре знаючи латину й греку) не тямив ані же. От чому, не давши товаришам ні хвильки просвітку після цілонічного блукання по болотах> провадив їх далі та далі, поспішаючи добутись на край хутора Красавиці, де стояла корчма ген-то знайомого їм Янкеля Гірша, в якій вони мали замір переодягнутися в людську одежу, попоїсти й трішки віддихати.

— Ой, не можу я далі ні кроку! — волав, вишкіряючи ще й досі заліплені смолою два передні зуби, знемагаючи від утоми й злості, Пришийкобиліхвіст, але Тиміш Прудивус, не потураючи, гнав полонника далі, а Песик Ложка вже не йшов попереду, а плутався десь там, поміж Даниловими литками, і ввесь час погрозливо гарчав, обіцяючи добре вкусити.

Вони бачили, як чорнобривий угрин чи хорват, бравий вояк з-поміж найманців Однокрила, тяг кудись огрядну червонопику молодичку, розхристану, зарюману, і люта жіночка тая борсалася в лабетах чужинця, лементувала, відбивалася й кусалась, але заповзятливий вояк на все те не зважав, нічого вже не тямлячи, крім пильної чоловічої потреби.

Іван Покиван кинувся був до того падлюки, щоб зацідити йому в мармизу, та Прудивус тихо наказав:

— Не руш собаку!

Покиван обачно спинився, а Пришийкобиліхвіст не без дошкульності сказав:

— Лишити скривджену українку ворогові на поталу?! Фу! — і зненацька, без усякого зв'язку з попереднім, спитав: — А чи ви коли-небудь помічали, панове, що деякі жінки вдень пахнуть морквою? Га? — і знову сіпнувся був до молодички, яку цупив чужинець: — Ми повинні її захистити!

— Відколи це ти став таким лицарем, Пришийкобиліхвосте? — уїдливо спитав Прудивус, бачачи в поведінці товариша зовсім не те, чого Данилові хотілось.

— Не можу я терпіти, коли якийсь пархач…

— Отакий ти сміливий!

— Ще й який! —