Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

шерехатий камінь і штукатурку, що сипалася. Через них силуети найманців здавалися лиховісними, а обличчя Коски й Арді — якимись незнайомими масками. Темрява неначе скупчувалась у важкій кам’яній кладці аркового входу й довкола дверей усередині — явно дуже старих, вузлуватих і зернистих, усіяних заклепками із чорного заліза.

— Згадали щось кумедне, очільнику?

— Я стояв тут, — стиха відповів Ґлокта. — На цьому-таки місці. Разом із Сільбером. — Він простягнув руку й легенько торкнувся залізної ручки дверей кінчиками пальців. — Моя рука опинилася на засуві… і я пішов далі.

«Ох, яка іронія долі. Відповіді на запитання, що їх ми шукаємо так довго й далеко, дуже часто від початку лежать у нас під рукою».

Нахилившись поближче до дверей, Ґлокта відчув, як по його перекошеному хребту біжить дрож. Він чув із-за дверей якийсь звук, приглушене бубоніння мовою, якої він не впізнавав. «Адепт-демонолог прикликає мешканців безодні?» Ґлокта облизав губи. Він іще добре пам’ятав, як побачив заморожені рештки верховного судді Маровії. «Було б необачно просто взяти й увірватися туди, хай як нам кортить дізнатися відповіді на свої запитання. Дуже необачно…»

— Очільнику Ґойле, якщо вже ви привели нас сюди, то, може, зволите піти першим?

— І-і-і-і? — писнув Ґойл крізь кляп. Його очі, вже й без того вирячені, стали ще круглішими.

Коска взяв очільника Адуа за комір, другою рукою схопився за залізну ручку дверей, хутко розчахнув їх і приклав чобота до верхівки задньої частини штанів Ґойла. Той заточився й опинився за порогом, волаючи якісь безглузді нісенітниці у кляп. Із-за дверей долинув металевий звук розрядки арбалета, а також той самий спів — тепер набагато гучніший і різкіший.

«Що сказав би полковник Ґлокта? Вперед, до перемоги, хлопці!» Ґлокта незграбно ввійшов у двері, на порозі мало не перечепившись об власну зболілу ногу, і здивовано роззирнувся довкола себе. Велика кругла зала зі склепінчастою стелею й затіненими стінами, на яких була намальована величезна фреска з вишуканими деталями. «І ця фреска видається неприємно знайомою». Над залою височів Канедіас, майстер Творець, із розкинутими руками, щонайменше вп’ятеро вищий за людину, а позаду нього палало яскраве полум’я — багряне, жовтогаряче, біле. На протилежній стіні лежав його брат Джувенс, розтягнувшись на траві під квітучими деревами. Із його численних ран точилася кров. Між ними йшли мститися маги, шестеро з одного боку, п’ятеро з другого, а попереду — лисий Баяз. «Кров, вогонь, смерть, помста. Просто дивовижно доречно, зважаючи на обставини».

На просторій підлозі було з нав’язливою ретельністю викладено складний візерунок. Кола всередині кіл, фігури, символи, рисунки, що жахали своєю складністю — і все це виведено охайними лініями з білого порошку. «Якщо не помиляюся, це сіль». За крок чи два від дверей, на краю зовнішнього кола, лежав долілиць Ґойл. Руки в нього досі були зв’язані за спиною. Із-під нього розтікалася темна кров, а зі спини стирчало вістря арбалетної стріли. «Саме там, де в нього має бути серце. Нізащо не подумав би, що це його слабке місце».

Там стояли четверо Адептів Університету, кожен тією чи тією мірою вражений. Троє з них — Чайл, Денка й Канделау — тримали обома руками свічки. Їхні ґноти шипіли й видавали задушливий трупний сморід. Сауризин, Адепт-хімік, тримав розряджений арбалет. Обличчя стариганів, на які знизу лилося неприємне жовте світло, здавалися театральними масками страху.

У віддаленому кінці зали стояв за кафедрою Сільбер. Перед ним лежала велика розгорнута книжка, і він надзвичайно зосереджено дивився вниз у світлі однієї-єдиної лампи. Його палець шурхотів по сторінці, а тонкі губи безупинно ворушилися. Навіть із цієї відстані Ґлокта бачив, як по його худому обличчю стікають товсті краплі поту, хоча у приміщенні панував крижаний холод. Поряд із ним до болю прямо стояв архілектор Сульт у чисто-білому плащі й люто дивився блакитними очима на протилежний бік зали.

— Ґлокто, падло ти калічне! — загарчав він. — Якого хріна ти тут робиш?!

— Цілком міг би запитати те саме й у вас, Ваше Преосвященство. — Ґлокта змахнув ціпком, обводячи все довкола. — Щоправда, свічки, стародавні книжки, співи й соляні кола цілком викривають вашу гру. Чи не так?

«І ця гра раптом здається доволі дитячою. Увесь цей час, поки я катував мерсерів, ризикував життям у Дагосці, шантажем здобував голоси на ваше ім’я, ви займалися… цим?»

Але Сульт, вочевидь, сприймав її доволі серйозно.

— Забирайся звідси, бовдуре! Це наш останній шанс!

— Оце? Серйозно?

Коска вже ввійшов у двері, а за ним з’явилися найманці в масках. Сільбер досі не зводив погляду з книги й досі ворушив губами, а поту в нього на обличчі стало як ніколи багато. Ґлокта нахмурився.

— Затуліть йому рота, хто-небудь.

— Ні! — скрикнув Чайл. На його крихітному обличчі відобразився жах. — Не зупиняйте заклинань! Це надзвичайно небезпечна операція! Наслідки можуть бути… можуть бути…

— Катастрофічними! — вереснув Канделау. А проте один із найманців підступив на крок до середини зали.

— Не підходьте до солі! — зарепетував Денка. Із його хисткої свічки крапав віск. — Хоч що робитимете!

— Стій! — різко виміг Ґлокта, і найманець зупинився на краю кола, пильно дивлячись на нього з-за маски.

Поки вони розмовляли, у приміщенні ставало холодніше. Ставало неприродно холодно. Посеред кіл щось відбувалося. Повітря тремтіло, наче над багаттям, і тремтіло дедалі сильніше, поки бубонів різкий голос Сільбера. Ґлокта застиг на місці, переводячи погляд з одного старого Адепта на іншого. «Що робити? Зупиняти його чи не зупиняти? Зупиняти чи…»

— Дозвольте! — Коска вийшов уперед і запустив вільну ліву руку під чорний плащ.

«Але ж не може бути, щоб ви…» Він недбало й драматично викинув руку вперед, і разом із нею виринув його метальний ніж. Його клинок зблиснув у сяйві свічок, пролетів, закрутившись, крізь мерехтливе повітря в центрі зали та з тихим глухим звуком загруз аж по руків’я у Сільбера в лобі.

— Ха! — Коска схопив Ґлокту за плече. — А що я вам казав? Бачили хоч раз, щоб хто-небудь кинув ніж краще?

По Сільберовому обличчю збоку стікала червоною цівкою кров. Його очі закотилися догори, спалахнули на мить, а тоді він похилився боком, потягнувши за собою кафедру, і впав на підлогу. Книжка гепнулася на нього, змахнувши старенькими сторінками, а з лампи вилилася підпалена олія й розтеклася цівками по підлозі.

— Ні! — зарепетував Сульт.

Чайл охнув, і в нього відвисла щелепа. Канделау відкинув свічку вбік і розпластався на підлозі. Денка нажахано писнув, затуливши лице однією рукою й визираючи круглими очима з-поміж пальців. Запала довга тиша, в якій усі, крім Коски, з жахом дивилися на труп Адепта-демонолога. Ґлокта чекав, вишкіривши нечисленні зуби й мало не замруживши очі. «Схоже на ту жахливу і прекрасну мить між ударом по пальцю й появою болю. Ось він іде. Ось він іде».

«Ось іде біль…»

От тільки нічого не надійшло. Залою не розійшовся демонічний сміх. Підлога не обвалилася й не відкрила брами до пекла. Мерехтіння згасло, приміщення почало нагріватися. Мало не розчарований Ґлокта здійняв брови.

— Скидається на те, що диявольські мистецтва відверто переоцінені.

— Ні! — знову загарчав Сульт.

— Боюся, що так, Ваше Преосвященство. А подумати тільки: колись я вас поважав! — Ґлокта всміхнувся Адептові-хіміку, який досі кволо тримався