Читати книгу - "Україна — не Росія"

шахтарських регіонах надто важко переучувати, що вони вкрай негативно ставляться до підприємців, зовсім необгрунтовані.

Не треба, щоправда, думати, що зараз люди у безвихідній ситуації підуть працювати на будь-яке виробництво, негативний досвід уже є. Народ став більш мобільним, розбірливим і, як кажуть, «ушлим». Політика створення нових робочих місць повинна бути дуже і дуже осмисленою. Необхідно мати гарний соціологічний зір, заздалегідь бачити тих, кому призначені робочі місця.

Цікаво, що «нові часи», всупереч деяким прогнозам, виявили повну подібність українського і російського соціумів за дуже важливим параметром. Як виявилося в ході тестування, жителям як України, так і Росії притаманна стихійна, але при цьому досить помітна прихильність до ліберальних цінностей. Опитані відповідали на питання начебто зовсім про інше й у більшості навіть не знали таких слів, адже в радянській школі їх не учили ліберальним поняттям, але зміст їх відповідей сумнівів не залишає.

Характерно, що й за пострадянських часів нашим людям до найпростіших речей доводиться доходити власним розумом — як дітям у ханжеських родинах до таємниць дітородіння. Запитайте в будь-якого ліберала: для чого потрібна приватна власність, чим вона краще суспільної, соціалістичної? Швидше за все (перевірено!), підуть розумні і тонкі міркування на цю тему, але мало шансів почути необхідну і достатню відповідь: «приватна власність — основа свободи особи, гарантія розкриття її здібностей і вільного вибору». Можна додати, що лише при дотриманні прав власності формується творче соціальне середовище, так званий середній клас. Я тлумачу соціологічні дані так: владні структури як України, так і Росії повинні допомагати реалізації того, до чого наші країни внутрішньо вже явно готові.

Чомусь у нашої публіки склалася думка, начебто добрий інвестор — це закордонний інвестор. А дехто взагалі вирішив, що інвестор і іноземець — синоніми. Але це зовсім не так, і якби за інших однакових умов мені довелося вибирати між нашим і закордонним інвестором, я скоріше вибрав би нашого. Ми з ним, принаймні, говоримо на одній мові. Хоча не це головне. Головне — щоб українські гроші не пливли за кордон, а вкладалися в самій Україні, працювали на її розвиток, на її благо.

Правда, в іноземців є і деякі плюси. Вони більш законослухняні, менше схильні до трюків з «чорним налом», справніше платять податки. І взагалі, не хочу, щоб мене якось не так зрозуміли. Я двома руками «за» іноземців, якщо з їх допомогою в нас щось будується, реконструюється, з’являються нові робочі місця, якщо вони приходять із сучасним устаткуванням, з останніми розробками.

Багато хто останнім часом чув, що не всі закордонні інвестиції, які приходять в країну, насправді є закордонними, що частина з них — це гроші, що в свій час вивезені з України і тепер повертаються назад. Я кажу не про ті гроші, що повернулися завдяки моєму указу 2000 року про фінансову амністію. Є різні хитромудрі схеми, і повертаються гроші не тому, що їх власників замучила совість, а з більш прозаїчних причин: інвестувати в Україну (до речі, і в Росію теж) все вигідніше і вигідніше, особливо на тлі майже загального спаду. У мене не юридична і не фінансова освіта, так що я не взявся б на цих сторінках обговорювати алгоритм повернення збіглих сум, нехай це роблять правознавці і Верховна Рада. Не як у президента, а як у громадянина України, просто на рівні здорового глузду, відчуття в мене таке: капітал свідомо ввозиться так само, як і вивозився — з використанням лазівок у нашому законодавстві, з використанням його недосконалості, однак ті, що сьогодні ввозять гроші в країну, не збільшують своєї колишньої провини перед суспільством, а зменшують її.

Втім, будемо пам’ятати: Україна зацікавлена далеко не у всякому інвестиційному проекті, і я не виключаю, що частина грошей-репатріантів завезена в Україну не заради корисної діяльності, а з прицілом, наприклад, на хижацьке використання її ресурсів. Якщо не прямо на діяльність, передбачену Кримінальним кодексом.

Давно відомо, що будь-яка реформа може здійснитися лише частково. Не тільки реформи змінюють те, що віджило, але і воно змінює реформи, змушує їх пристосовуватися, «редагує» їх, а часом (трапляється і таке) перетворює у свою протилежність. Так було і буде, поки існує людство. Буває, однак, і так, що поставлена мета досягається в більш-менш замисленому вигляді, але замість радості приносить розчарування. Як сказав один жартівник: ніщо так не шкодить цілі, як те, що в неї влучають. Люди кажуть: ми насправді хотіли зовсім не цього, нас не так зрозуміли. І самі починають вірити, що реформатори їх не зрозуміли. В історії постійно відтворюється та ж сама ситуація: мислителі, публіцисти, поети та інші володарі дум голосно мріють про «нову людину» («нову» у різних сенсах), кличуть її, горюють, що їм не дожити до її приходу, і, захопившись, не помічають, що вона уже прийшла. Тоді вони ображаються, не хочуть її визнавати, кажуть, що вона неправильна. Але всі ці печалі ніколи не змусять людей відмовитися від реформ, тому що така відмова була б рівнозначна припиненню життєдіяльності суспільства. Реформа — це завжди ще і велика спокуса.

Удар долі

Українські «нові часи» принесли нам проблему, яка могла трусонути нас до підвалин, а може, і розтрусити необоротно, якби ми виявили ледь менше здорового глузду і стриманості. Проблема з найважчих, вона прямо зачепила мільйони людей — і в той же час інші мільйони немов не помітили її, завдяки чому, між іншим, мимоволі сприяли її пом’якшенню. Атеїстична байдужість теж, виходить, може, за певних обставин, дати ту часточку добра, без якої не буває лиха. Я говорю про церковно-релігійну боротьбу в Україні і про спокій, з яким за нею спостерігала атеїстична чи та, що «не визначилася», частина населення. Якби ця частина була меншою (а наскільки меншою — хто це може знати?), справа могла дійти до справжньої релігійно-громадянської війни, як бувало не тільки в нашій історії.

Чи це справді питання життя і смерті, каже сучасний атеїст, а іноді і віруючий, поминати Духа Святого, в одному випадку, як «исходящего от Отца и от Сына» (того, хто виходить «від Отця і від Сина»), а в іншому — як «от Отца исходящего, со Отцем и Сыном спокланяема» (того, хто «виходить від Отця, з Отцем і Сином спокланяєма»)? Може, мовляв, справа просто в перекладі? Скажімо, греки розуміють це місце Символу віри як «через Сина». Або суперечка про те, хреститися двома чи трьома пальцями, яка розділила і виснажила Росію. Або питання про визнання «верховенства» Папи Римського.

Тут давно вже