Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

252

Зеров М. Вказ. праця. — С. 411.

253

В оповіданні «Над морем» (1898) саме лиш запитання героїні, московської «світської баришні» Алли Михайлівни, до оповідачки, авторчиної alter ego: «А ви релігіозні?» звучить як непристойність, на яку вихованій людині не пристало реаґувати (оповідачка «якось не втрималась, щоб не здвигнути плечима», — красномовний жест, що його в пізніші, вже безмежно далекі від усяких добрих манер радянські часи заступить постукування пальцем по лобі). У листах із Мінська 1901 р. видно, як разить Ларису Петрівну в присмертному С. Мержинському його «откуда-то теперь явившаяся <…> религиозность» [11, 215], — їй легше списати таке на кошт загальної агонії й розпаду психіки («конечно, от болезни» — курсив мій. — О.З.), аніж прийняти як щиру особистісну переміну (єдине її справді християнське релігійне пережиття, що відоме нам достеменно, бо зафіксоване нею, під час салонової літературної забави, в образку «Мгновение», мало місце в католицькому храмі — у Віденському соборі св. Стефана в 1891 р. [див. з цього приводу її лист до матері від 04.04.1905], — і пов'язане, нотабене, не з Христом, а з жіночою молитвою перед образом Мадонни — sic!). Про так званий «атеїзм Лесі Українки» в нас свого часу були писали, спираючись якраз на такі приклади її «релігійної нетерпимости» — і не конче переймаючись тим, що далеко не всяке неприйняття тієї чи тієї релігії є «атеїзмом». Втім, хоч би яке ідеологічне замовлення стояло за тими публікаціями, знецінюючи дослідницький пошук наперед заданим результатом, їхній «дим» був усе ж, як бачимо, «не без вогню» — тільки що за «вогнем» тим треба шукати в зовсім іншому місці.

254

Хронологічно останнім їхнім відгомоном є течія «New Age», що охопила широкий діапазон форм, від рок-музики до екологічних рухів, і поновно актуалізувала тему гностичних впливів на модерну європейську культуру. У 1990-х pp. з'явилися студії про гностицизм М. Пруста, Р. Музіля, Г Гессе, Т. Манна, Ф. О'Коннор, І. Бахман та ін. — гностицизм зробився певною інтелектуальною модою, яка в нинішній декаді вихлюпнулася вже й у маскульт («Код да Вінчі» Д. Брауна). Взагалі ж тема ця досліджується на Заході давно й усебічно, і дуже шкода, що українському читачеві досі залишаються неприступними бодай такі фундаментальні праці, як «Дуалістичні гнози Заходу» відомого єресіолога, учня М. Еліаде І. П. Коуліано (Couliano, I. P. Les Gnoses dualistes d'Occident. — Paris: Plon, 1990) або «Гнозис та дух пізньої античности» Г. Йонаса (в англ. перекладі: Jonas, Hans. The Gnostic Religion: The Message of the Alien God and the Beginnings of Christianity. — Boston: Beacon Press, 2001).

255

Couliano I. P. Gnostycyzm jako wzorzec analogiczny / Tlum z franc. Ireneusz Kania // Znak. — 1991. — Nr. 434 (7). — S. 42.

256

Драй-Хмара М. Бояриня // Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. — С. 208—209.

257

Докладніше характеристику традиційної («ранкеянської») концепції історії див. у: Берк Пітер. Вступ. Нова історія: її минуле і майбутнє // Нові перспективи історіописання. —  С. 10—14.

258

Оскільки свого часу я вже порушувала цю тему в статті «Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки», то тут ширше на ній не спинятимусь, тим більше, що вона досить висвітлена в критичній літературі, аби можна було на цих сторінках обмежитися простою констатацією: найвища творча активність Лесі Українки розгорталася в болісно-загостреному передчутті історичного фіналу своєї епохи, уже вагітного грядущими катастрофами, і саме цей катастрофізм є визначальною психологічною домінантою її світовідчуття. За деякими ознаками можна припустити, що такі настрої поділяло і її найближче середовище — той вузенький прошарок української інтелектуальної еліти, що зумів не підпасти під вплив соціалістичної «релігії проґресу». Так, близький товариш Лесі Українки, історик і публіцист Максим Славінський наводить у спогадах свою останню розмову з В. Антоновичем 1908 p., у якій видатний історик так прокоментував був революцію 1905 p.: «Ота нібито революція, що її ми зазнали, — це лише вказівка, чого треба чекати за якийсь десяток літ. <…> Прийде ще раз не нова революція, а новий бунт, але вже не такий нікчемний, як отой перший. Буде щось страшне, щось схоже на те, що відбулося в Московщині в початках XVII століття, але ще гірше. <…> Вони (низи. — О. З.) винищать усе, що тільки можна винищити: шляхту, купецтво, духовенство, інтеліґенцію; й самого царя в калюжі втоплять. Розграбують усі багатства; коней і корів переріжуть, а про людей нема що й казати… А найгірше <…> постраждає Україна <…>. Тяжко собі й уявити, що перебуде наш народ, але з певністю можна сказати, що загинуть у боротьбі з москалями сотні тисяч, а може, й мільйони українців. Зруйновані будуть наші міста, — чи не загине й Софія Київська… Спалені будуть села, сади вирубані, поля бур'яном заростуть…» (Славінський М. Гортаючи сторінки життя // Славінський М. Заховаю в серці Україну. — К.: Юніверс, 2002. — С. 381—382). Наскільки таку історичну прозірливість слід вважати здобутком індивідуального духа — окремо Антоновичевого, окремо Лесі Українки, — а наскільки консенсусом певного інтелектуального кола, — цього без спеціальних студій, звісно, не визначиш, але сам факт, що у своєму трагічному «кассандризмі» Леся Українка була не самотня, принаймні мав би до таких студій стимулювати, бо досі про умонастрої нашої інтеліґенції початку XX ст. ми знаємо таки ганебно мало.

259

Її власна спроба соціальної антиутопії — датована 1905 р. «Осіння казка» з низкою футурологічних відкриттів, на які могли б позаздрити О. Гакслі й Дж. Орвел (напр., про пенітенціарну психіатрію за монаршим декретом, «кого вважати треба божевільним, / хто має право на „шпиталь довічний“», — ідея, що буде втілена в життя тільки в 1960-ті pp. в СРСР, причому дослівно (!): «Се вигадав один учений лікар / і написав про те грубезну книгу, / а наш король йому дав нагороду» звучить просто-таки як історія академіка Снєжнєвського, винахідника сумнозвісного діагнозу «вялотекущая шизофрения», за яким були засуджені П. Григоренко, В. Буковський, Л. Плющ та ін. радянські дисиденти), — ця, за всіма ознаками задумана, було, «революційно-романтичною», а в процесі втілення дедалі виразніше «орвелівська» «фантастична драма» (навіть із тим самим мотивом «ферми тварин», перемоги свиней над людьми, який потім розвине Дж. Орвел!), так і залишилася в архіві Лесі Українки стосом незакінчених чернеток, і письменниця ніколи й ніде не прохопилася про неї й словом.

260

Див. у А. Макарова про її семантику «мрії» як поняття, що позначає візіонерські «гіпнагогічні галюцинації» в стані, пограничному між явою і сном, «напівсні» (Макаров А. П'ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво. — К.: Рад. письменник. — С. 106—137).

261

Цей класично «пророцький», архаїчний