Читати книгу - "Вершник без голови"

ті, що в каретах, — здається, дихають такою ж несамовитою люттю проти підсудного, — усі, крім отієї одної, що сховалася за завісками каріоли.

Власне, і її душа збурена, але з іншої причини. І коли вона й тремтить тепер, то не зі страху, а з гіркої свідомості того, що сама викликала цей новий спалах гніву. В ці чорні хвилини вона згадує лиховісні слова Колхауна — що вирішальні докази проти Моріса Джеральда суд почує з її, Луїзиних, уст.

Галас довкола не вщухає, стає дедалі погрозливіший. Лунають гучні звинувачення проти підсудного, розра- ховані на те, щоб іще дужче розпалити натовп. Загальна лють щомить розбурхується і наростає.

Суддя Робертс уже не в змозі вгамувати пристрасті, і схоже на те, що його от-от буде усунуто і місце його заступить незаконний суддя Лінч.

Що ж станеться тоді з Морісом Джеральдом? Не буде далі ні суду над ним, ні присуду — адже вирок уже винесено натовпом. Не буде останнього слова чи передсмертної сповіді — тільки негайна страта. Вправним вішальникам вистачить хвилини, щоб надіти приреченому на шию зашморг і перекинути мотузку через гілляку дуба, яка простяглась у нього над головою.

Так думають майже всі присутні і тільки й чекають, щоб хтось із натовпу, найлихіший і найсміливіший, дав почин.

Та, на щастя, є там і такі люди, які не поділяють цього прагнення і сповнені рішучості довести справу до іншого кінця. Кілька чоловіків у військових мундирах збуджено радяться між собою. То офіцери форту разом із самим комендантом.

Ця швидка нарада триває всього кільканадцять секунд. Потім лунає різкий звук ріжка — дати цей сигнал наказав майор. І майже в ту. саму мить із-за частоколу, що замикає форт позаду, з'являється загін із сорока драгунів та стількох же стрільців. Поминувши ворота, вони простують до великого дуба, а там мовчки, незворушно розходяться шерегами і з трьох боків обступають суд.

Усі затихають і вражено дивляться на цю несподівану яву. Натовп не тільки змовкає, а й ураз сумирнішає, добре збагнувши мету цього застережного заходу, вчасно вжитого завбачливим комендантом форту. Стає зрозуміло, що про суд Лінча тепер годі й думати. Закон знову вступає у свої права.

Ніхто й слова не каже, коли суддя Робертс поновлює судове засідання, яке так грубо урвали.

— Громадяни! — гукає він, докірливо дивлячись на натовп. — Суд має йти законним чином. А закон один і для Техасу, і для всіх інших штатів, ви й самі повинні це розуміти. То невже ж ви повісите людину, не давши їй сказати слова на своє виправдання? Це було б і незаконне, і несправедливе діяння — просто вбивство!

— А хіба він сам не вбивця? — заперечує один з горлорізів, що купчаться біля Колхауна. — От хай і дістане по заслузі за те, що вчинив з молодим Пойндекстером.

— Це ще не доведено. Ви не чули всіх свідчень. Заждіть, поки суд допитає свідків другої сторони. Оповіснику! — звертається суддя до судового чиновника. — Викликайте свідків оборони.

Оповісник викликає Феліма О'Нійла.

Розповідь колишнього помічника стайничого, плутана, повна недоладностей, а багато в чому й просто неправдоподібна, навряд чи схиляє присяжних на користь його господаря. Адвокат із Сан-Антоніо квапиться скоротити його допит, покладаючи більше сподівань на іншого свідка.

Його викликають одразу ж по тому.

— Зебулон Стамп!

Ще не встигає змовкнути голос оповісника, як з натовпу виступає високий дужий чоловік, і всі впізнають Зеба Стампа, найпершого мисливця в околиці. За три-чотири сягнисті кроки він підходить до місця, призначеного для свідків. Йому, як належить, дають Біблію, велять проказати всі відомі слова присяги, а тоді поцілувати ту святу книгу.

Виконуючи цей ритуал, Зеб так гучно цмокає губами, що його чути навіть тим, хто стоїть із самого краю натовпу. Незважаючи на урочистість сцени, з натовпу долинає хихотіння, але його суворо уриває суддя, — а може, почасти й сам Зеб, чий пильний погляд перебігає по обличчях глядачів, ніби шукаючи на котромусь насмішкуватого виразу. Всі знають, що старий мисливець не з тих, хто дозволяє кепкувати з себе, і під його пронизливим оком натовп ураз поважніє чи принаймні прибирає поважного вигляду.

Після кількох попередніх запитань Зебові пропонують висловити свою думку з приводу загадкових обставин, що збурили всю округу.

Глядачі наставляють вуха і напружено чекають. Усім здається, що Зеб Стамп має знати розгадку страшної таємниці.

— Гаразд, пане суддя, — каже він, дивлячись просто у вічі тому охоронцеві закону з сигарою в зубах. — Я охоче скажу все, що знаю про це діло, та якби ви й присяжні були не проти, то краще б нехай спершу розповів свою історію хлопчина. А тоді б уже й я дещо пояснив і, може, підтвердив би його слова.

— Про якого хлопчину ви говорите? — запитує суддя.

— Та певно, що про мустангера, про кого ж би ще. Про того, кого тут звинувачують в убивстві молодого Пойндекстера.

— Так буде не зовсім за правилами, — каже суддя. — Але, зрештою, головне для нас — з'ясувати правду. Щодо мене, то я не надаю особливого значення усталеним традиціям, і, якщо присяжні не заперечуватимуть, хай буде по-вашому.

Дванадцятеро присяжних, від імені яких говорить їхній старшина, пристають на цю думку. Жителі прикордонних околиць Техасу не схильні чіплятися за формальності, отож Зебове прохання задовольнено.

Розділ LXXXIX

ЗІЗНАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО

Порадившись із своїми оборонцями, обвинувачений готовий скористатися з наданої йому можливості. За знаком судді він виступає наперед; шерифова варта супроводить його на відстані двох кроків.

Мабуть, зайве казати, що навколо западає цілковита тиша. Навіть цвіркуни, які доти цвіркотіли серед листя дуба, змовкають, неначе налякані тією врочистою тишею внизу. Всі очі звернені на підсудного, всі вуха жадібно чекають перших слів його зізнання.

— Пане суддя, панове присяжні! — починає він. — Ви великодушно дали мені нагоду сказати слово на свій захист, і, з вдячністю приймаючи її, я обіцяю не затримати довго вашої уваги. Передусім я маю сказати, що хоч якими дивними й навіть незбагненними можуть здаватися вам багато згаданих на цьому суді обставин, проте моя розповідь буде досить проста і пояснить декотрі з них. Не всі свідчення, що їх ви тут- чули, правдиві. Частина з них облудні, як облудні й самі уста, які їх давали. — Мустангер кидає погляд на Кассія Колхауна, і той аж зіщулюється, немов під дулом шестизарядного револьвера. — Я справді зустрівся тоді з міс Пойндекстер, як тут уже говорилося. Ця благородна жінка своїм великодушним зізнанням звільнила мене від потреби приховувати деякі факти, що я змушений був би