Читати книгу - "Три листки за вікном"

по встеленій квітами дорозі, і ті квіти після того, як їх потоптали, почали раптом на очах оживати, струшували й вирівнювали пелюстя, яке одразу ж кропилося росою – в ній заграло сонячне проміння. Всі заспівали покаянну псальму, аж сльоза розчулення виступила на оці в попечителя – упав на неї й заломився промінець.

Він прокинувся з відчуттям щастя й побачив себе в сірому кабінеті з закрапленими вікнами, нахилилося до нього сіре обличчя правителя канцелярії, яке все ще говорило йому про справи; він хотів збагнути, про які саме, але не зміг, бо серце в нього калатало, як церковний дзвін, та й він сам відчував себе храмом, а душевна п'явка з чорної стала білою і перетворилась у дзвонаря, який смикав золотого мотуза, прив'язаного до його дзвона-серця. Князю здалося, що голос, який сочився з вуст правителя канцелярії, – це змій із сірим шарудявим тілом, і той повільно поповз по його письмовому столу, підіймаючи голову з сердитими сірими очима, а може, князь усе ще спав, бо хто там розбере, що говорить йому той сірий, драглистий, створений дощем правитель канцелярії та й чи важливо це і потрібно сьогодні? Але голос повз і повз, і попечитель надчікував паузи, щоб перервати його й відіслати. Зрештою такий щасливий момент настав, і князь розплющив очі.

– Це все?

– Треба підписати кілька паперів.

Він зробив вигляд, що читає ті папери, але бачив тільки жучки, що повзали по білому полі, рота розвело позіхом, аж запали щоки, і попечитель підписав папери, не читаючи.

– Погода сьогодні – на сон хилить…

– Погода добра для покаяння, – чемно схилив голову правитель канцелярії.

– От-от, саме для покаяння, – знову позіхнув князь. – Але знаєте: спати вдень шкідливо.

– Достеменно! – схилив голову правитель канцелярії, який тільки й чекав обідньої перерви, щоб завалитися вдома на бочок і завдати солодкого хропака – на те й дощ: любо це для тіла, а ще любіше для душі…

– Сьогодні мене не турбуйте, – сказав попечитель, бо сірий холод з вікна помалу наповзав йому в душу, наповнюючи її тільки йому відомим острахом.

Правитель канцелярії виходив з кабінету задом, світячи чемним оскалом, а князь уже нетерпеливився, чекаючи, щоб той швидше щез. Той так і вчинив, знову розпавшись на міріади сірих крапель, які заполонили сьогодні світ, і попечитель Київського учбового округу звівся, хрустячи всіма суглобами. Обличчя його потемніло й замкнулося, а зуби міцно стислися. Очі погасли, а серце завмерло кам'яною грудкою. Він рушив, лунко відбиваючи крок, з кабінету, і від того все в домі заціпеніло. Через це й пішов він до домашньої церкви, власне, молільні, вщерть заставленої образами, по дорозі озирнувши портрети своїх предків, які дивилися на нього мертвими очима. Князь подумав з похмурою гордістю, що серед них немає жодного іноземця і жодного відступника від віри, що він останній представник цього високого роду і що не ганьбить його. Потай же відчував, уже без похмурої гордості, а з болющим щемом, що його високий рід приречено на вимирання, що в нього було двоє дітей, а не залишилося жодного, що він уже старий, а ті кільканадцять байстрюків, котрих колись пустив у світ, бувши спокушений сатаною, нічого не значать ні для нього, ні для світу.

В молільні він застав дружину, яка била поклони, і перше, що відчув, побачивши її, була глуха неприязнь. Але це, здається, знову опитував його нечистий, він важко зігнувся в колінах і впав на вистелену килимом долівку.

– Молись, моя жоно! – глухо й понуро сказав він. – Молися за мої гріхи, а я помолюся за твої.

Княгиня звела залите слізьми лице й зашамотіла покаянну молитву, а князь на повні груди вдихнув запах ладану – виточувався той із жаровні, що стояла поблизу й куріла сизим, блаженним димком…

Наступного дня той-таки лакей, який дістав був від господаря кілька ляпасів халявою князівського чобота, рівно о десятій годині ранку доповів князю Матневському-Шашкіну, що йому хоче зголоситися директор Житомирського раввінського училища. В цей день дощу не було і ніякі душевні п'явки не непокоїли попечителя. Навпаки, землю скував легкий морозець, і під колесами екіпажа, в якому князь їхав на утреню в університетську церкву, дзвінко ламався льодок. Князь був у доброму гуморі, бо знову бачив у церкві незвичайного богомольця і милувався ним цілу службу. Директора раввінського училища він і в очі не бачив, через це, коли той переступив поріг його кабінету і смиренно почав відрекомендовуватися, радісний вигук вирвався з князівських грудей. Він вискочив з-за столу, пішов з розкритими обіймами до враженого й спантеличеного директора раввінського училища і щиросердно його обійняв.

– Я вас знаю, дорогий ви мій! – захлинувся князь. – Я вас розумію і співчуваю вам!

Він повів Ковнірчука, обіймаючи його за плечі, до канапи з такою делікатною бережливістю, наче той був найтоншої роботи кришталева посудина і міг щохвилини зламатися або ж, чого боже борони, щезнути з очей, як дорогий привид. Під час того проходу на Ковнірчукове обличчя встиг лягти смиренно-святенницький вираз, саме той, котрий так зворушував князя, і цей вираз стійко тримався на його обличчі під час усієї аудієнції. Князь всадовив Ковнірчука на канапу, притулившись і собі біля нього, й подивився на директора раввінського училища захоплено й любовно, в той час, як той не осмілився й очей звести на щедрого й милостивого достойника.

– Признаюсь у своєму гріху, я підглянув вас, коли молились у себе на квартирі. Скажу, що для директора училища то надто скромна квартира.

– Скромність людині не вадить, – зауважив директор. – Окрім того, я тут не в службових справах, а для поправлення здоров'я.

– Дуже слушно, – сказав князь. – Я теж мушу тримати ці апартаменти, – він повів рукою по досить пишно обставленім кабінеті, – бо зобов'язує мене до цього службове становище. І це я у вас перейму, – князь знову обійняв Ковнірчука, – виїхавши туди, де мене не знають, житиму, як бідняк. Богові угодне наше самоприниження.

– І наша смиренність, – озвався Ковнірчук. – Я, приїхавши сюди, спершу уповав на лікарів, а тоді вирішив, що молитва – найкращі ліки, особливо молитва біля боговгодного місця.

– О, Печорська лавра! – звів руки князь. – Я колись достеменно піду туди в ченці.

– Я також, ваша світлість, – з убивчою серйозністю сказав Ковнірчук. – Але поки що на мені лежить обов'язок вивести в люди своїх дітей, які залишилися сиротами після смерті їхньої щирої душі і високих чеснот матінки.

Він аж здригнувся від власної самовідданості і уявив собі дітей, які, певно, в нього були б, коли б померла його дружина