Читати книгу - "Мерзенна сила"

вся розчервонілася і широко посміхалася. За нею до кімнати перевальцем увійшла ведмедиця; збиті вершки були в неї навіть на носі, а ще вона зовсім недавно частувалася аґрусовим варенням — тут годі було й сумніватися.

— І ще… ой, сер! — додала Айві.

— Що таке, Айві? — запитав господар.

— Ви вже даруйте, сер, але прийшов Том, мій чоловік. Так намучився, бідолаха… Якщо ви не проти, то я…

— Сподіваюсь, ти його нагодувала?

— Так, звісно… якби ті ведмеді ще трохи попорядкували на кухні, то там нічогісінько не лишилося б.

— Але й Томові щось перепало, ні?

— Я дала йому холодного пирога і солоних огірочків — він їх, знаєте, дуже полюбляє, — і ще знайшла шматок сиру і пляшку портеру та поставила на вогонь чайник, щоб ми… тобто, щоб він напився чаю. То він тепер сидить там і не знати як тішиться, а ще каже, що не хотів би вже вам сьогодні набридати, якщо ви нічого не маєте проти… він у мене тихий. Ви ж розумієте, про що я, сер…

Ведмедиця за весь цей час навіть не ворухнулася і стояла, не зводячи погляду з господаря. Він же поклав їй на голову руку і сказав:

— Urendi Maleldil. Ти добра звірина. Йди до свого коханого… та ось і він сам. — Цієї миті прочинені двері відхилилися ще трохи — якраз достатньо, щоб до кімнати запитливо і трохи стривожено зазирнув Пан Бультитюд власною персоною. — Візьми її, Бультитюде, але не в домі. Джейн, відчиніть, будьте ласкаві, он те більше вікно. Там тепло, ніби липневої ночі.

Велике, до самої підлоги, вікно розчахнулося навстіж, і ведмеді обережно, наче побоюючись ненароком щось зачепити, вийшли у вільготне тепло, яким віяло знадвору. Всі зауважили, що там зовсім світло.

— Чи ті птахи зовсім зсунулися з глузду? Чого це вони розспівалися за чверть до півночі? — запитав МакФі.

— Ні, вони цілком при своєму розумі, — відповів Ренсом, а тоді повернувся до Айві: — Люба моя, тобі хочеться піти й нарешті наговоритися з чоловіком. Матінка Дімбл приготувала для вас ту маленьку кімнату біля сходів.

— Ох, сер… — видихнула Айві і затнулася. Господар нахилився, поклав руку їй на голову і мовив:

— Звісно ж, хочеться. Том же навіть не встиг і помилуватися тобою в новому платті. Хіба ти не хочеш його поцілувати? — І сам її поцілував. — То поцілуй його ще й від мене… і не тільки від мене. Не плач. Ти добра жінка. Йди і зціли того чоловіка. Urendi Maleldil. Ми ще зустрінемось.

— Що це там так пищить та шарудить? — спитав МакФі. — Сподіваюсь, це не свині повилазили з хліва? Бо тут і так уже стільки всілякої живини швендяє по дому і по саду, що годі й перелічити…

— Здається, це їжаки, — озвалася панна Айронвуд.

— Ось тепер точно шаруділо десь в будинку, — прислухалася Джейн.

— Тихо! — сказав господар. На кілька секунд запала мовчанка, а тоді він посміхнувся: — Це ж мої друзі з-за вугільного ящика. В них також сьогодні гулянка! — І весело додав: — «So geht es in Sniitzeputzhausel, da singen und tanzen die Mausel!»[19]

— Як на мене, — сухо мовив МакФі, витягуючи свою табакерку з-під попелястої, трохи схожої на монашу сутану мантії (всі вважали, що вона дуже йому личить, а сам він, ясна річ, був іншої думки), — нам ще пощастило, що тут не видно, принаймні поки що, жирафів, гіпопотамів, слонів чи ще когось такого… Боже правий, що це?! — Саме тієї миті поміж шторами, які ворушив лагідний вітерець, до кімнати зазирнуло щось схоже на довгий сірий шланг. Просто понад плечем в ольстерця той шланг сягнув до столу і потяг звідти гроно бананів.

— До дідька, звідки тут всі ці звірі?! — вигукнув він.

— Їх тримали в Белбері, а сьогодні визволили, — пояснив господар. — Бо більше, ніж звичайно, до землі наблизилась і всіх доводить тут до божевілля… З нами Переландра, і людина більше не самотня. Ми тепер там, де й маємо бути, — між ангелами, які доводяться нам старшими братами, і звірями — нашими слугами, товаришами для забав і веселими витівниками…

Хай що збирався МакФі сказати у відповідь, його слова потонули в оглушливому реві, що почувся знадвору.

— Там два слони, — слабким голосом повідомила Джейн. — Все, кінець нашій селері… і трояндам також.

— З вашого дозволу, пане Ренсом, я запну штори, — різко сказав МакФі. — Ви, здається, забули, що тут дами.

— Навпаки, розсуньте ті штори ширше, — в тон йому відповіла панна Айронвуд. — Повірте, нічого непристойного ми не побачимо. Як там світло — світліше, ніж місячної ночі… майже світліше, ніж у білий день! Над садом висить велетенський купол світла. Дивіться, слони танцюють! Як високо вони піднімають ноги… а тепер ходять по колу… гляньте: підносять догори хоботи! І страх які церемонні… це виглядає так, ніби велетні раптом надумали станцювати менует. Справді, слони не схожі на інших тварин, вони радше нагадують якихось добрих духів.

— Все, здається, вони йдуть геть, — зауважила Каміла.

— Щоб говорити мовою кохання, їм треба усамітнитися, так само, як і людям, — мовив Ренсом. — Вони незвичайні звірі.

— Піду-но я до свого кабінету і сховаю подалі рахунки, — підвівся МакФі. — Мені буде спокійніше на серці, якщо я замкну двері на ключ, доки ще якісь крокодили чи кенгуру не почали женихатися просто в мене поміж паперами. Треба, щоб хоч одна людина в домі мала-таки голову на плечах, бо ви всі тут зовсім уже берега пустилися… На добраніч вам, любі дами.

— Прощавайте, МакФі, — сказав Ренсом.

— Ні-ні, мене благословляти не треба, —