Читати книгу - "Війна світів"

вони завзято працювали, і над ямою здіймалися стовпи густого зеленого диму, який було видно з горбів Мерроу і навіть, як казали, із Бенстеда й Епсома.

Коли марсіяни позаду мене готувалися до нового наступу, а переді мною люди збирали сили для відсічі, я з невимовними труднощами крізь огонь і дим палаючого Вейбриджа пробивався в Лондон.

Помітивши порожній човен, який несла течія, я скинув з себе мало не всю промоклу одежу, підплив до нього і на човні вибрався з цього пекла. В човні весел не було, але я примудрився гребти просто руками, наскільки то можливо, маючи ошпарені руки. Так повільно і втомливо плив я за водою в напрямі Голіфорда й Уолтона, щоразу, з цілком зрозумілих причин, оглядаючись назад. Я тримався річки, бо у воді найкраще було рятуватися, якби ті велетні поновили наступ.

Разом зі мною текла й гаряча вода, що нагрілася від затопленого марсіянина, і я десь чи не цілу милю через туман не міг розрізнити берегів. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що луками тікали від Вейбриджа. Голіфорд, здавалося, зовсім спорожнів; над берегом горіло кілька будинків. Дивно було бачити, як серед білого дня під блакитним небом палало безгомінне покинуте місто, оповите димом та полум’ям, — ніколи ще у своєму житті не бачив я пожежі без метушливої юрби. Трохи далі, на обмілині, димів і брався вогнем очерет, а хвиля полум’я котилася від нього ще далі на поле, де лежало сухе сіно.

Я так знесилився після всього пережитого, а вода в річці була така гаряча, що довго плив, просто поклавшись на волю течії. Потім знову прокинувся страх, і я заходився гребти руками. Сонце палило мені голу спину. Нарешті, коли з-за повороту річки я побачив Волтонський міст, втома й лихоманка взяли гору над страхом. Я причалив до мідлсекського берега і ледь живий упав на густу траву. Була вже десь, мабуть, четверта-п’ята година. Я трохи спочив, а тоді схопився на ноги й пройшов, певно, з півмилі, не зустрівши ані душі; потім знову приліг у затінку під живоплотом. Пригадую, що дорогою я ніби марив, щось кажучи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, і я дуже шкодував, що не напився більше з річки води. Дивна річ, але я чомусь сердився на дружину, — мене дратувало, що я не міг дістатися Лезергеда.

Мабуть, я задрімав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священик. Пам’ятаю тільки, що він сидів, задерши догори чисто виголене обличчя, і тупо дивився в бліді відблиски вогнів; рукави його сорочки були в сажі. Небо вкривали баранці; прозорі й легкі, як пі’їни, вони, хвиля за хвилею, застигали в надвечірній позолоті літнього сонця.

Я підвівся і сів. Цей мій рух привернув його увагу, і він хутко глянув на мене.

— Чи нема у вас води? — запитав я. Він похитав головою.

— Уже цілу годину ви просите води, — сказав він. Хвилину ми дивилися мовчки один на одного. Напевно,

мій вигляд здався йому чудним: я був напівголий, мокрі штани та шкарпетки — ото й уся моя одежа, тіло попечене, лице й спина — чорні від диму. Його ж лице було мляве, підборіддя спокійне, майже біле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великі ясно-блакитні очі невидюще втуплені у далечінь. Говорив він, наче рубав, і все порожньо поглядав кудись убік.

— Що воно діється? — мовив він. — Що все це означає? Я глянув на нього й нічого не відповів.

Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:

— Як це могло статися? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я трохи прогулятися, а тут нагло — вогонь, землетрус, смерть! Чистий содом і гоморра! Вся наша праця пішла на вітер, вся праця… І хто вони такі, оті марсіяни?

— А ми хто такі? — насилу промимрив я.

Він обхопив руками коліна і перевів на мене погляд. Кілька секунд він дивився мовчки.

— Пішов я трохи прогулятися… — повторив він. — Аж тут раптом — вогонь, землетрус, смерть!

Він замовк, підборіддям майже уткнувшись у коліна. А тоді почав знову, махаючи рукою:

— Вся праця… всі недільні школи… За які гріхи? Чим завинив Вейбридж? Все пішло з димом, усе зруйновано. А церква! Тільки три роки, як перебудували. І нема. Зметена, й сліду нема! За віщо?

І через деякий час додав, неначе божевільний:

— Дим від її згарища буде здійматися до неба вовіки й віки!

Очі його заблищали, своїм худим пальцем він тицьнув у бій Вейбриджа.

Аж тепер я почав розуміти, в якому він стані. Страшна трагедія, що й він був її учасником, — очевидно, священик був один з тих, кому пощастило втекти з Вейбриджа, — мало не позбавила його розуму.

— Чи далеко звідси до Санбері?

— Ще сьогодні вранці я правив службу Божу…

— Відтоді багато що змінилося, — сказав я спокійно. — Не впадайте в паніку. Ще є надія.