Читати книгу - "Стежка навколо вогню, Лариса Лешкевич"

Розділ 39.1

За сніданком Ітамар почав говорити про спадщину, яка дісталася від предків. Промова вождя була м'якою, але наполегливою.  Після недовгих сімейних обговорень, Ілма і Даегар все ж погодилися відкласти обмін клятвами до сонцестояння.

– Я задоволений тим, що ви вирішили не порушувати ритуал! – сказав Ітамар.

– І до весілля Ілмі краще  залишитися тут, у маєтку  нареченого, – додала Тіаніта.

Ілма і Даегар переглянулися, і Тіаніта зрозуміла: між ними нарешті сталося те, чого вони так довго уникали. Це було видно з особливого блиску очей, з гарячих поглядів, якими вони обмінялися.

– Я згодна! Тільки потрібно з'їздити в Етеляну, взяти деякі речі, – сказала Ілма, – і повідомити батьків.

– Беввера запроси окремо, інакше він образиться і почне дорікати, що я його не поважаю як слід! – усміхнувся Ітамар.

Ілма весело кивнула і знову з невимовною ніжністю подивилася на Даегара. 

– І не затримуйтеся! – промовив Ітамар, – нам потрібно все підготувати. Нехай Ріол приїде разом із вами. Я хочу з ним дещо обговорити...

Згідно з давніми традиціями, весільний обряд проводили біля води, просто неба в найтемнішу годину перед світанком. Присутніми могли бути лише найближчі родичі, решта не мали права ні бачити, ні чути того, що  там відбувається.

Тому місце, на якому проводився обряд, оточували кільцем  магічного вогню, щоб жодна жива істота не проникла всередину цього кола.

– А я можу бути присутньою на цьому обряді? – запитала Оейде.

– Звичайно. Ти ж моя наречена! – відповів Кадмас.

Вони, не поспішаючи, прогулювалися вузькою лісовою стежкою серед величезних дубів. Через густі, розлогі крони тут було похмуро навіть у найяскравіший сонячний день.

– Ваші ліси схожі на наші, але в них менше хвойних дерев, – промовила Оейде, з ніжністю торкаючись пальцями теплої зморшкуватої кори.

– Я б хотів подивитися, як ти жила до зустрічі зі мною, – сказав Кадмас, обіймаючи її ззаду за плечі, – після виберемо час і відвідаємо ваши дальні притоки.

– Поїдемо туди восени!  Мої родичі неодмінно прибудуть на наше весілля, а потім ми можемо вирушити на північ разом із ними. Це буде чудова мандрівка, – Оейде заплющила очі й притулилася щокою до його плеча.

Вони проводили разом вже другу ніч, і Оейде задихалася від любові, від насолоди, хоча нічого, крім поцілунків, Кадмас собі не дозволяв. 

Але для дівчини, якій навіть дивитися на чоловіків не дозволялося, ці поцілунки стали повним одкровенням. І їй хотілося ридати від щастя, що між ними виникла така ніжна, така зворушлива близькість. 

Вона розуміла: це початок чогось абсолютно чудового, але вирішила терпляче чекати, поки не настане їхній час. Тільки дедалі частіше виникала в неї неясна думка звільнити Кадмаса від його обітниці й узяти те, чого вона так жадібно прагне...

Вона потерлася обличчям об його груди.

– А наше весілля буде таким самим, як у Даегара та Ілми?

– Якщо ти захочеш...

– Це означає, що буває й по-іншому?

– Буває. Ми можемо просто виголосити клятви перед Богом Вогню і Матір'ю Води, а можемо з'єднати кров і стати одним цілим.

– А як з'єднують кров?

– Побачиш.  

– Через три дні?

– Перед світанком, коли почнуть гаснути останні зірки.

– Зірки? – усміхнулася Оейде, – А якщо небо в хмарах?

– Там, де проводиться обряд, небо завжди чисте, навіть якщо навкруги хльостатиме злива і вируватиме ураган.

– Напевно, це дуже красиво! – Оейде мрійливо закотила очі, – Так хочеться подивитися!

– А як у вас проводять весілля? – запитав Кадмас.

– На березі річки є  такий гай, де живуть руді ворони. Ми віримо, що ворони – то  посланці нашої прародительки Господині Опівнічного Сонця. Посеред гаю галявина, а на ній величезний, моховитий валун, що вріс у землю. Наречений і наречена йдуть до цього валуна після сходу сонця і приносять клятви. А їхні батьки чекають біля галявини. Потім влаштовують бенкет для всіх, а наречений і наречена на ньому не залишаються, вони відразу піднімаються  до себе. Перша ніч повинна пройти неодмінно на другому поверсі! – сказала Оейде  і послала Кадмасу красномовний відвертий погляд.

–  Так просто?

– Ще вони прикладають до каменю розкриті долоні, а потім обходять навколо нього, читаючи заклинання.  Якщо придивитися, то можна побачити відбитки тих долонь... Каменя торкалися так часто, що залишилися сліди! – Оейде пустотливо поцілувала його в плече, – Я покажу тобі...

– То до каменю можна прийти в будь-який час? Не тільки заради обряду?

– Ні, то заборонено, але я бігала потайки! – засміялася Оейде, – там таке місце... Коли я торкаюся цього валуна, мені вчувається, що час кудись зникає, і все довкола стає дивним, немов раптом я провалююся в інший світ.  Мені здається, під валуном зосереджена якась, непідвладна північним чаклунам, магія.  Навіть не знаю, як пояснити...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍