Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

там суцільні чагарі, все в ожиннику.

Розпочалися пошуки. Ми стали коло води, неподалік від стоянки, і дивилися, як водолази занурюються в озеро. Було дуже холодно. Минула година; жодних результатів. Ми трималися біля командира водолазів, прислухаючись до поодиноких сповіщень по рації.

О пів на десяту Ґегаловудові зателефонував Лансдейн і почав репетувати мов навіжений. Він так галасував, що навіть я почув.

— Скажіть, що це неправда, Перрі!

— Що неправда?

— Ви викликали водолазів?

— Так.

— Та ви з глузду з’їхали! Ви самі собі копаєте яму! Я можу вас усунути з посади за такі дії. Я призначив на п’яту годину прес-конференцію. Ви там будете. І самі заявите про припинення слідства. Самі будете спілкуватися з журналістами. Я більше вас не прикриватиму, Перрі. Годі вже!

— Добре, пане Лансдейне.

Він роз’єднався. Ми мовчали.

Минула ще година; пошуки так само нічого не дали. Ми з Ґегаловудом і далі стовбичили на березі, хоч було і холодно. Аж раптом я сказав:

— Сержанте, а що як…

— Замовкніть, письменнику. Прошу вас, помовчіть. Не хочу слухати ні ваших запитань, ні ваших сумнівів.

Ми зачекали ще. Раптом рація командира водолазів зашкабарчала по-новому. Щось сталося. Водолази виходили з озера; на тім боці панувало неабияке пожвавлення, всі подалися до берега.

— Що там коїться? — запитав Ґегаловуд.

— Вони знайшли! Знайшли!

— Що знайшли?

Метрів за десять від берега водолази знайшли кольт тридцять восьмого калібру і золотий ланцюжок із написом «НОЛА».

Опівдні того ж таки дня я сидів за дзеркальним шклом у Головному поліційному управлінні штату і слухав зізнання Роберта Квінна, якому Ґегаловуд пред’явив револьвер і золотий ланцюжок, знайдені в озері.

— Ви для того туди їздили вночі? — майже лагідно запитав він. — Щоб позбутися цих доказів?

— Як… як ви їх знайшли?

— Гру закінчено, пане Квінне. Для вас вона вже добігла кінця. Чорний «монте-карло» — у ньому були ви, так? Авто від дилера, ніде не числиться. І ніхто б до вас не дістався, якби вам не спало на думку фотографуватися з ним.

— Я… я…

— Навіщо, га? Навіщо ви вбили дівчинку? І ту нещасну бабцю?

— Не знаю. Наче це і не я вчинив. Як по правді, все випадково сталося.

— Як це сталося?

— Нола йшла узбіччям, я запропонував її підвезти. Вона погодилася і підсіла до мене… А потім… Ну, мені було так самотньо… Я хотів погладити її по голові… Вона втекла в ліс. Мені треба було її наздогнати, попросити, щоб нікому не казала. А потім вона забігла до Дебори Купер. І мені довелося… Бо вона ж би все розповіла… Це… це було якесь затьмарення!

Він зомлів.

Після допиту Ґегаловуд зателефонував Тревісові й сповістив, що Роберт Квінн підписав щиросерде зізнання.

— О п’ятій відбудеться прес-конференція, — сказав він. — Мені не хотілося, щоб ви про все дізналися з телевізора.

— Дякую, сержанте. Я… Що сказати дружині?

— Не знаю. Але швидше попередьте її. Новина буде, як вибух бомби.

— Зараз скажу.

— Пане Довне, чи могли б ви приїхати до Конкорда, щоб дещо з’ясувати з приводу Роберта Квінна? Не хочу хвилювати вашу дружину чи свекруху.

— Авжеж. Я зараз на службі, маю виїхати на дорожню пригоду. І мені треба поговорити з Дженні. Краще я приїду ввечері або вже завтра.

— Спокійно приїздіть завтра. Сьогодні вже нема куди поспішати.

Ґегаловуд натиснув «відбій». Вигляд у нього був спокійний.

— І що тепер? — запитав я.

— А тепер пропоную пообідати. Гадаю, ми з вами це заслужили.

Ми попоїли в кафетерії Головного управління поліції, Ґегаловуд про щось думав і не доторкнувся до їжі. Справу він поклав біля себе на столі й розглядав фото Роберта з чорним «монте-карло».

— Щось не те, сержанте?

— Та наче все те. Просто не розумію, нащо Квінн узяв із собою револьвер… Каже, зустрів Нолу випадково, просто собі їхав. Та він або заздалегідь усе обдумав, і щодо авто, і щодо зброї, або справді натрапив на неї випадково, і тоді я не втямлю, чому в нього був із собою той револьвер і де він його взяв.

— Гадаєте, він усе ретельно спланував і не в усьому зізнався?

— Може, й так.

Він і далі тримав у руках світлину. Підніс її до очей, щоб розглянути детальніше. І раптом щось помітив. Погляд його відразу змінився.

— Що сталося, сержанте? — запитав я.

— Газета…

Я підвівся і, обігнувши стіл, теж глянув на фото. Він тицьнув пальцем на ятку з газетами на задньому плані, біля входу до «Кларксу». Якщо придивитися, там можна було прочитати заголовок на першій шпальті:

«Ніксон іде у відставку».

— Річард Ніксон пішов у відставку в серпні 1974-го! — заволав Ґегаловуд. — Світлину не могли зробити в серпні сімдесят п’ятого!

— А хто ж тоді написав фальшиву дату на звороті?

— Хтозна. Та це означає, що Роберт Квінн бреше. Нікого він не вбивав!

Ґегаловуд вибіг із кафетерію і, перестрибуючи через дві сходинки, побіг угору. Я мчав за ним коридорами до самісінької в’язниці. Він звелів привести його до Роберта Квінна.

— Кого ви прикриваєте? — зарепетував він, щойно вгледівши Роберта за ґратами. — Не тестували ви чорного «монте-карло» в серпні сімдесят п’ятого року! Ви когось прикриваєте, і я хочу знати кого! Дружину? Дочку?

Роберт пригнічено сидів на лаві. І прошепотів, не підводячи голови:

— Дженні. Дженні я прикриваю…

— Дженні? — приголомшено перепитав Ґегаловуд. — То це ваша дочка…

Він дістав мобільник і набрав номер.

— Зателефоную Тревісові Довну, щоб не казав дружині. Якщо вона дізнається, що батько зізнався, то перелякається і втече.

Тревісів мобільник не відповідав. Тоді Ґегаловуд зателефонував до поліційного відділку Аврори, щоб зв’язатися з ним по рації.

— Сержант Ґегаловуд, поліція штату Нью-Гемпшир, — сказав він черговому. — Мені треба терміново поговорити з начальником поліції Довном.

— З Довном? Зателефонуйте на мобільник. У нього сьогодні вихідний.

— Як це? Я йому нещодавно дзвонив. Він сказав, що виїхав на дорожню пригоду.

— Цього не може бути, сержанте. Кажу ж, сьогодні в нього вихідний.

Ґегаловуд зблід і, скінчивши розмову, негайно оголосив тривогу.

За кілька годин Тревіса і Дженні Довнів затримали в аеропорту Бостон Лоґан під час посадки на літак у Каракас.

Пізно вночі ми з Ґегаловудом вийшли з Головного управління поліції. Журналісти, які з’юрмилися біля входу, відразу ж накинулися на нас, та ми мовчки пропхалися крізь натовп і сіли в Ґегаловудове авто. Він мовчки рушив. Я запитав:

— Куди ми прямуємо,