Читати книгу - "Гробниця"

зістрибнути й кинутись уперед.

Коли ж вони, нарешті, зупинились, Леоні вистрибнула з екіпажа й побігла сходами, гнана якимось невимовним страхом, що за час її відсутності тут могло трапитися будь-що. Відчинивши поштовхом двері, вона влетіла в помешкання.

Назустріч їй кинувся Луї-Анатоль.

— Він уже тут! — вигукнув малий.

Кров захолола в жилах Леоні.

Господи, ні. Тільки не Констант.

Двері з грюкотом зачинились за нею.

РОЗДІЛ 93

— Здрастуйте, мадемуазель, — долинуло з темряви.

Спочатку Леоні здалося, що вона недобре почула.

Гість вийшов із мороку, щоб привітати її.

— Я забарився з поверненням.

Вона кинулася вперед, простягаючи руки.

— Мосьє Беяр! — скрикнула Леоні. — Я така рада, що ви приїхали, така рада!

Старий глянув на Луї-Анатоля, котрий нетерпляче пританцьовував біля нього.

— Цей парубок постарався, щоб мені не було нудно, — сказав він. — Луї-Анатоль розважав мене грою на фортепіано.

Не чекаючи подальших заохочень, малий побіг по червоно-чорних кахлях до інстумента, швидко вмостився на стілець і почав грати.

— Ось послухайте, тітонько Леоні, — гукнув він.;— Я знайшов оце в стільці для фортепіано. І сам вивчив.

Зазвучала простенька настирлива мелодія в тональності А мінор, ритмічна, жвава та приємна на слух. Луї-Анатоль щосили старався й розчепірював свої маленькі пальчики, щоб утримати акорди. Нарешті, музика не лишень уявлювана, а й чутна. Яку грав і грав прекрасно, син Анатоля.

Гробниця, 1891 рік.

У Леоні на очах з’явилися сльози. Вона відчула, як Одрік Беяр узяв її за руку; його шкіра на дотик була такою сухою! Вони стояли й слухали, поки не завмер останній акорд. Луї-Анатоль поклав руки на коліна, глибоко зітхнув, наче вслухаючись, як стихає відлуння звуків, а потім обернувся й подивився на Леоні та Беяра з гордістю на обличчі.

— Ось так, — мовив він. — Я вправлявся спеціально для вас, тітонько Леоні.

— Ви маєте неабиякий талант, сеньйоре, — сказав, аплодуючи мосьє Беяр.

Луї-Анатоль радісно засіяв.

— Якщо я не стану військовим, коли виросту, то подамся до Америки й буду там відомим піаністом.

— І перше, і друге — шляхетні заняття, — розсміявся старий. Однак посмішка швидко зійшла з його обличчя. — Проте зараз, мій талановитий юний друже, ми маємо обговорити деякі справи з твоєю тітонькою. Ти нам дозволиш?

— Але ж я…

— Це не надовго, любий, — твердо сказала Леоні. — Коли ми закінчимо, то обов’язково тебе покличемо.

Луї-Анатоль зітхнув, потім знизав плечима, усміхнувся й побіг на кухню, гукаючи Маріету.

Щойно малий зник, мосьє Беяр і Леоні швидко пішли до вітальні. Відповідаючи на точні й уважні запитання старого, Леоні розповіла йому про все, що трапилося відтоді, як він поїхав з Рен-ле-Бена, про всі трагічні, ірреальні та загадкові події, а згодом висловила побоювання, що Віктор Констант повернувся.

— Я писала вам про наші біди, справді писала, — сказала Леоні, не в змозі приховати докірливий тон свого голосу, — але як же я могла дізнатись, чи отримали ви хоч одного листа?

— Деякі отримав, а решта, боюся, десь загубилася, — серйозно мовив старий. — Про трагічну загибель мадам Ізольди я дізнався лише сьогодні, коли повернувся. Ця звістка дуже мене засмутила.

Поглянувши на Беяра, Леоні помітила, який зморений і виснажений вигляд він мав.

— Смерть позбавила її страждань. Останнім часом їй було дуже зле, — тихо сказала вона. — Одначе де ж ви були так довго? — спитала Леоні, розпачливо сплеснувши в долоні. — Я так скучила за вашим товариством!

Мосьє Беяр склав руки, притиснувши один до одного кінчики своїх тонких довгих пальців, наче перед молитвою.

— Якби це не було вкрай важливою справою особисто для мене, — лагідно мовив він, — то я б ніколи вас не полишив. Проте я одержав звістку, що одна особа, на яку я чекав багато-багато років, нарешті повернулась. Але… — Він трохи помовчав, а потім сказав прості слова, за якими Леоні почула невимовний біль: — Але то була не вона.

Леоні на мить пригадала, що лише раз чула, як старий говорив про когось із таким болем і ніжністю в голосі. Однак тоді в неї склалося враження, що дівчина, про яку йшлося, уже давно померла.

— Я не впевнена, що добре розумію вас, мосьє Беяр, — обережно сказала вона.

— Та то я так, — тихо мовив він. І знову вираз його обличчя набув твердості й рішучості. — Якби я це знав, то ніколи б не поїхав з Рен-ле-Бена, — зітхнув старий. — Утім, я скористався своєю мандрівкою, щоб приготувати безпечне місце для вас та Луї-Анатоля.

Зелені очі Леоні широко розплющились від подиву.

— Таж я вперше подумала про це лише тиждень тому! — ошелешено вигукнула вона. — Навіть менше. А вас не було аж десять місяців. Звідки ви могли…

Беяр осміхнувся.

— Просто я давно передбачав, що, на жаль, через деякий час доведеться піти на такий крок.

— Але ж звідки…

Старий заспокійливо підняв руку.

— Ваші припущення є слушними, мадемуазель Леоні. Віктор Констант дійсно перебуває неподалік від Домен де ля Кад.

Леоні заклякла на місці.

— Якщо ви маєте такі докази, то мусите сповістити представників влади. Досі вони відмовлялися сприймати мої побоювання всерйоз.

— Я не маю доказів, лише тверде переконання. І я впевнений, що він прибув сюди не просто так. Ви мусите покинути маєток сьогодні вночі. Мій будинок готовий і чекає на вас. Я дам розпорядження Паскалю. — Беяр помовчав. — Він і Маріета — наскільки я знаю, його дружина — вони поїдуть з вами?

Леоні кивнула.

— Я потайки повідомила їм про свої наміри.

— Ви можете залишатися в Лос-Сересі стільки, скільки вам буде потрібно. Поки не з’явиться можливість безпечно повернутися до Домен.

— Я дуже вдячна вам, мосьє Беяр.

Зі слізьми на очах Леоні оглянула кімнату.

— Так шкода залишати цей будинок! — тихо сказала вона. — Для моєї матері й Ізольди це було нещасливе місце, але для мене, попри всі лиха, що тут трапились, воно стало домівкою. — Леоні замовкла, а потім стиха додала: — Хочу вам у дечому зізнатися, мосьє Беяр.

Старий насторожився.

— Шість років тому я обіцяла вам, що не повертатимусь до гробниці, — промовила вона. — І я виконала свою обіцянку. Але стосовно карт я мушу сказати вам, що коли того дня… перед дуеллю Анатоля, я поїхала від вас…

— Я пам’ятаю, — лагідно мовив старий.

— Мені чомусь захотілося повернутись додому через ліс і спробувати самій знайти схованку. Я просто хотіла сама себе перевірити, чи спроможуся я знайти карти Таро.

Леоні глипнула на мосьє Беяра, очікуючи побачити на його обличчі розчарування й осуд. Однак на її превеликий подив старий осміхався.

— І ви знайшли те місце.

Це було твердження, а