Читати книгу - "Теорія літератури"

труна.

Як сказав Данте про «заклятий праліс», в якому він опинився «в путі життя, на середині саме», щоб по тому потрапити до пекла:

Зі смертю лиш це можна порівняти.

(Переклад П. Карманського і М. Рильського)

Жахлива і німа пуща контрастує зі світлим і гармонійним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших двох (і всіх наступних) збірок Ореста. Досить швидко з’ясовується, що це улюблений образ поета. І що це більше, ніж образ.

Михайло Орест любить і вміє описувати ліс. Його кольори і звуки. Його картини і картинки. Нарешті, його настрій у тональності спокійної радості споглядання живої природи. Живі ліси природи звучать хоралами. Або сповиті в спокійну тишу. Це — поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. Замість білини й холоду з’являється голубе і зелене. Замість зими — тепле літо. Якщо в тих інших віршах мова йшла про смерть, тут вона — про красу, воскресіння і безсмертя. Це поезія спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух, динаміку.

«О люди, прийдіть, поклоніться лісам!» — говорить Орест, і поступово з’ясовується, що для нього ліс — не просто дерева, а його описування — не вправи майстерного пейзажиста. Ліс — знак цілком послідовної та всеохопної філософії. І Орест поступово її розкриває перед читачами-неофітами. Він виробив цю філософію в 30-х роках і сповідував до смерті. Тема лісу пройшла наскрізно через усі його книги. І завжди була головною.

«Душі дерев близька душа моя…» — пише Орест, сприймаючи і малюючи ліс як божественну, одухотворену субстанцію. Ліс — це свобода, дух, вічність. Це — навіть любов («Любові геній / Живе в деревах…»). Це, — звичайно, найбільший і найвеличніший храм.

Ще Фридрих Шилер писав, що в «Сентиментальній поезії» природа тільки привід, мова ж іде про душу поета. Малася на увазі не просто природа, а весь реальний, видимий світ, а під сентиментальною поезією розумілася загалом поезія новітнього часу.

Ліси в європейській традиції пантеїстичної поезії різних часів, починаючи від Ґете, бували різними. Ці різні ліси можна знайти і в перекладених Орестом віршах. От, наприклад, «Дуби» Фридриха Гельдерліна, який імпонував складною символікою і не менш складними формами, як Алкеєва чи Асклепіадова строфа. В «Дубах» Ореста мала захопити декларація про несумісність людського і природного світів (у Ґете ця опозиція була не трагічною, а гармонійною):

О, коли б рабство я зносити міг, я б не заздрив ніколи

Вам, деревá, і горнувся б охоче життю межи людом —

І, наколи б до людей не був би прикутий я серцем,

Де вкоренилась любов, як охоче я жив би під вами!

У вірші Ореста «До вас, ліси, в побожному мовчанні» аналогічна трагічна опозиція «людський світ — ліс» сформульована гранично чітко. З одного боку:

До вас, ліси, в побожному мовчанні

Вертаюсь я, окрадене дитя…

А з другого:

О людський світе, згубний і підступний,

Ти, душевбивче, тут не владен, ні…

(Гельдерлін, предтеча романтизму і класицист, цікавив Ореста ще й тому, що належав до пограничних постатей, до митців рубежу віків, у яких старі форми сходилися з новими світовідчуттями. Таким був і Андре Шеньє, близький ще й своєю трагічною долею, адже як «контрреволюціонер» був засуджений на смертну кару якобінською диктатурою у 1794 р.)

Ліс у парнасців, особливо у Леконта де Ліля, ще одного улюбленого поета Ореста, приваблює — красою, пишнотою, статичністю, абсолютною гармонією, нарешті, екзотикою (Леконт де Ліль любить маслинові гаї і тамаринди, квітучі зарості шипшини, шляхетні буки). «Пейзаж» з «Античних поем» може бути цьому підтвердженням. Ось — пастух, який,

Забувши про людей і світ, він погляд свій

На море шле і ліс, любує з горбовини

І, давши, щоб текли його життя години,

Впиває сяйво неб і чистий супокій.

Але, якщо ліс у Гельдерліна — трагічний, у Леконта де Ліля — картинно-статичний, то в Ореста він передовсім символічний.

Серед його перекладів з Шарля Бодлера нема класичного сонета «Відповідності». Вперше в українській літературі його переклав Михайло Драй-Хмара:

Природа — мудрий храм, де ряд колон живих

Нечутно шепчеться, як вечоріє днина:

Лісами символів проходить там людина

І зустріва привітний погляд їх…

Бодлерівський «ліс символів» — предтеча лісу символів Михайла Ореста. В широкому розумінні платонівська ідея про існування невидимого змісту за всякою видимою річчю може вважатися іманентною суттю поезії взагалі. Але абсолютним естетичним принципом вона стає в символізмі, передовсім французькому, потім німецькому, англійському, аж до українського. Європейський символізм рубежу віків наснажувався ідеями Артура Шопенгауера про подвійність світу і духовне обґрунтування реальностей; Орест сприймав новітню ідеалістичну філософію передовсім через праці Володимира Соловйова. (Про Орестове захоплення Соловйовим згадує Олег Зуєвський.)

Орест пише:

Ми, люди, живемо на узграниччі

Великих таїн. А який є край?

Ми бачимо одежу, не обличчя —

Обличчя по одежі угадай!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ти квіти зриш — тож відаєш немало:

Вони значущі є ініціали

Тих таїн неприступних — пам’ятай!

Вкрай заманливо поряд з Ґеорґе й Рільке назвати Ореста одним з пізніх європейських символістів. І в цьому сенсі вони всі закривають «велику добу» європейської поезії. Однак у поетичній практиці символізм Ореста розмитий, неабсолютний. Він передбачає езотеричну мову, однак не передбачає тієї широти, аж до довільності витлумачень і асоціацій, як у «класичному», автентичному символізмі.

Ось друга строфа восьмирядкового вірша Рільке «Ти чув, мій лісе, подув зим скорботний…»:

Що далі йду твоїми я стежками,

Не спізнаю мети — але дарма:

Твої глибини замикала брама, —

Тепер її нема.

Ліс, стежки, мета, брама — кожен цей знак припускає необмежено просторе тлумачення. Лісові стежки і брами Ореста як символи значно окресленіші, дисциплінованіші. Вони не виникають, як належить у символізмі, поза рефлексією. І тут свою роль грають класицистичні уподобання й естетичні заборгованості Ореста.

«Той світ, який Орест ревно боронив, як святиню, мав назву — неокласицизму. На еміґрації Орест вважав себе продовжувачем справи неокласиків і дуже багато зробив для збереження і популяризації їх спадщини», — писав Іван Кошелівець у спогадах про поета, якими відкривається книжка «Безсмертні». Однак спадкоємність «неокласики — Орест» можна сприймати в дуже широкому сенсі (Кошелівець це визнає). І тому, що неокласики не створили єдиної для всіх, цілісної естетичної