Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

річ. йому пощастило вирватися, зробивши гігантський стрибок… Ні, ні, він не літав. Це було не більше того, що він показував у цирку. Як добре, що квитки на пароплав уже куплені.

— Ти й сам тепер бачиш, наскільки я була права, коли наполягала на якнайшвидшому від’їзді! — повчально сказала Джейн.

— І я вже думав про це, — щиро відповів Аврелій.

Джейн поблажливо ляснула його по руці і сказала:

— Завжди слухай мене.

Аврелій зітхнув вільно лише тоді, коли величезний океанський пароплав відчалив од пристані і смуга води за ним ставала дедалі ширшою і ширшою. На щастя, гангстери не вміють літати!

Аріель стояв біля борту, дивлячись, як у туманній далині розпливаються обриси і меркнуть вогні міста, не менш цікавого і страшного, ніж далекий Мадрас.

Подорож тривала багато днів. Опівночі на всіх суднових годинниках стрілки автоматично пересувалися на годину вперед, час від часу низький могутній гудок стрясав повітря, попереджаючи зустрічний пароплав. Пасажири розважалися кіно і танцями, але Джейн умовила Аріеля не виходити з каюти. Вона побоювалась, що на пароплаві можуть бути люди, які бачили «Світове чудо — Біноя Непереможного». І він, прикинувшись хворим, слухняно сидів у своїй каюті всю дорогу, сумуючи і дивлячись крізь ілюмінатор на одноманітну поверхню води.

У нього була тільки одна радість — це спогади про далеких друзів.

Від цих спогадів Аріель ні за що в світі не відмовився б. Він не міг не думати про Лоліту, Шарада, Нізмата.

Одного разу — це сталося вже недалеко від Лондона — Аріель не витримав і розповів Джейн про Лоліту. Джейн примусила брата докладно описати зовнішність дівчини і, замислившись, сказала:

— Чи бува не та це жебрачка, що зойкнула, коли ми знайшли тебе біля дороги і вийняли з мішка?

— Можливо, — зніяковіло відповів Аріель. Про це він не знав. Невже Лоліта була тоді так близько?

— Ну й що ж ти думаєш про цю Лоліту?

— Я… Вона, звичайно, дуже бідна, хоча й не жебрачка… Так в Індії живуть мільйони людей… Вона прекрасна, як сон. І я дуже люблю її і не забуду ніколи.

— Чи не хочеш ти, часом, одружитися з цією чорношкірою замазурою? — І Джейн розсміялася сухим, злим сміхом. — Невистачало ще цього! Чудово! Сер Аврелій Гальтон бере законний шлюб з леді Локітою!

— Лоліта, а не Локіта! — спалахнув Аврелій.

Але Джейн, вважаючи суперечку марною, сказала:

— Тобі треба замовити пристойні костюми, Аврелій. Фрак, смокінг, сюртук. В Америці ти ходив, наче клерк, Барбара, моя приятелька, розсміється, коли побачить тебе в такому костюмі.

І в дорозі і дома Джейн не давала братові спокою. Наче сувора гувернантка, вона щохвилини виправляла його: то він не так сказав, то не так повернувся. Вона примушувала його посміхатися, розмовляючи з неприємними для нього людьми, тому що цього вимагає хороший тон. Учила говорити компліменти. Аріель терпляче зносив ці муки, називаючи їх у душі дресируванням. Особливо її обурювало поводження брата з слугами.

— Ти розмовляєш з ними, ніби вони рівня тобі! — вигукувала вона.

— А хіба вони не такі ж люди, як і ми? — відповідав Аріель.

Джейн читала йому нудні лекції про класову нерівність, про те, що з слугами треба бути холодно-коректним. Зате в ставленні до людей свого кола треба виявляти виключну люб’язність.

— А якщо ця людина мені огидна? — вигукував Аріель.

— Ні, ти нестерпний. Ти зовсім невихований! — впадала у відчай Джейн.

Одного разу Аріель, Джейн і Доталлер поїхали за місто подивитися на цегельні заводи, що належали Гальтонам. Там усе нагонило на Аріеля нудьгу. Приземкуваті бараки, глинистий грунт, рови і канави кар’єрів, хлюпаюча вода під містком.

Та Джейн не помічала цього: адже з цього багна, з цієї глини роблять гроші!

Якась стара жінка з робітничого селища переходила через місток, упала і не могла підвестися.

Аріель кинувся до неї і підняв її, забруднивши лайкові рукавички і пальто, пошите найкращим лондонським кравцем.

Джейн, не соромлячись Доталлера, тут же, в присутності остовпілої старухи, почала дорікати братові. На її думку, це був зовсім непотрібний вчинок. Аріель похмуро мовчав, витираючи хусточкою забруднені глиною руки.

Через тиждень після приїзду в Англію настав день повноліття Аріеля. Джейн з хвилюванням готувалася до цього торжества, не перестаючи повторювати братові, що в цей день його буде прийнято в коло великосвітського товариства. Запрошення надіслали найкращим аристократичним родинам.

Уранці в день повноліття Аріеля з’явився опікун Бо-ден у супроводі містера Хезлона.

І тут між ними і Джейн відбулася бурхлива сцена. Джейн почала говорити з колишніми опікунами про звіт, і пристрасті спалахнули. Звичайно, ні вона, ні опікуни не кричали і не розмахували руками. Навпаки, розмовляли в напівтонах, слова супроводжували стриманими жестами. Але в кожному слові ховалася отрута, в кожному погляді — стріла. І, по суті, це була справжнісінька гендлярська сварка із взаємними звинуваченнями та образами.

На Аріеля ця сцена справила таке гнітюче враження, що він не витримав і похмурий пішов у свою кімнату.

Нерви його були напружені. Юнакові здавалося, що це повітря душить його. Незважаючи на холодну осінню погоду, він одчинив вікно — в кімнату ввірвалися клуби туману і запах фабричного гару. Аріель захлопнув вікно і почав ходити по кімнаті. В його душі наростав протест, зароджувалось якесь рішення.

Кінець урочистого дня переповнив чашу терпіння.

Коли зібралися запрошені, Аріелю здалося, що він бачить якийсь маскарад, якусь страхітливу пародію на людство. Тут було все фальшиве: посмішки, слова, волосся, зуби, рум’янець у дам. Свіжі обличчя були рідкісним винятком. Дівчата з рудим волоссям, з веснянками, з довгими зубами. Чоловіки у фраках, сухорляві або такі товсті, що аж