Читати книгу - "Гра престолів"

Короля зашили, як змогли, але цього виявилося недосить. Певно, лютий був той вепр. Своїми іклами він роздер короля від паху до грудей. Просякнуті вином бинти, які намотав великий мейстер Пайсел, уже почорніли від крові, а сморід від рани йшов нестерпний. Відчуваючи нудоту, Нед опустив покривало.

— Смердить,— сказав Роберт.— Це запах смерті, не думай, ніби я його не чую. Добре потовк мене цей поганець, еге ж? Але я... я теж йому відплатив, Неде,— посміхнувся король, і ця посмішка була такою самою жахливою, як рана: зуби червоніли від крові.— Застромив йому ножа просто в око. Хай вони скажуть, чи я брешу, хай вони скажуть.

— Щира правда,— пробурмотів лорд Ренлі.— Тушу ми привезли з собою, як брат і велів.

— На тризну,— прошепотів Роберт.— А тепер залиште нас. Ви всі. Мені треба поговорити з Недом.

— Роберте, мій любий лорде...— почала Серсі.

— Я сказав — ідіть,— мовив Роберт з натяком на колишню нетерпимість.— Що тобі тут не зрозуміло, жінко?

Стиснувши в кулаку спідниці та власну гідність, Серсі попрямувала до дверей. За нею рушили лорд Ренлі й решта. Великий мейстер Пайсел затримався, тремтячими руками подаючи королю кухоль густої білої рідини.

— Це макове молочко, ваша світлосте,— мовив він.— Випийте. Від болю.

Роберт зворотом долоні відкинув кухоль.

— Забирайтеся! Я сам скоро засну, старий дурню. Геть звідси.

Кинувши на Неда журливий погляд, великий мейстер Пайсел почовгав геть з кімнати.

— Чорти б тебе взяли, Роберте! — вилаявся Нед, коли вони лишилися самі. Ногу йому так сіпало, що від болю він на очі не бачив. А може, очі йому затуманило від горя. Він опустився на ліжко поряд з другом.— Ну чого ти завжди такий упертий?

— Іди під три чорти, Неде,— хрипко озвався король.— Я ж убив поганця, хіба ні? — обпік він Неда поглядом з-під чорного чуба.— От і тебе мав би. Не дасть мені на полювання спокійно з’їздити. Сер Робар розшукав мене. Щодо голови Грегора. Навіть думати бридко. Гончаку нічого не казали. Нехай Серсі його здивує,— зареготав він і від болю захлинувся сміхом.— Боги милостиві,— пробурмотів він, намагаючись придушити біль.— Дівчина. Данерис. Зовсім дитина, твоя правда... ось чому... дівчина... боги послали вепра... послали покарати мене...— закашлявся король, спльовуючи кров.— Неправильно, все було неправильно, я... Просто дівчина... Вейрис, Мізинчик, навіть мій брат... нічого не варті... ніхто мені не може сказати «ні», Неде, тільки ти... тільки ти...— він болісно й слабко підніс руку.— Папір і чорнило. Отам на столі. Пиши, що я казатиму.

Розправивши папір на коліні, Нед узяв перо.

— До ваших послуг, ваша світлосте.

— Воля і слово Роберта Першого з дому Баратеонів, короля андалів тощо... сам впиши всі мої титули, ти знаєш, як це робиться. Цим покладаю на Едарда з дому Старків, лорда Вічнозиму й правицю короля, обов’язки регента й оборонця держави після... після моєї смерті... і повеліваю правити замість мене до повноліття мого сина Джофрі...

— Роберте...

«Джофрі не твій син»,— хотів сказати він, але не зміг вичавити ці слова. На Робертовому обличчі ясно читалася агонія, і Нед не міг завдавати йому ще більшого болю. Отож Нед, схиливши голову, продовжив писати, але в тому місці, де король продиктував «мого сина Джофрі», він натомість написав «мого спадкоємця». Від власної нещирості він почувався мов облитий брудом. «Брехня в ім’я любові,— подумав він.— Хай пробачать мені боги».

— Що ще написати?

— Напиши... все, що треба, напиши. Захищати і оберігати, в ім’я богів давніх і нових, ти сам усе знаєш. Пиши. Я підпишу. Коли помру, передаси це раді.

— Роберте,— мовив Нед хрипким від горя голосом,— не роби цього. Не помирай. Ти потрібен королівству.

Взявши друга за руку, Роберт міцно стис йому пальці.

— Ти... зовсім не вмієш брехати, Неде Старк,— сказав він, пересилюючи біль.— Королівство... королівство добре знає... який з мене був нікчемний король. Такий самий поганий, як і Ейрис, хай зглянуться на мене боги.

— Ні,— заперечив Нед,— не такий поганий, як Ейрис, ваша світлосте. І близько не такий поганий, як Ейрис.

Роберт спромігся показати в усмішці червоні зуби.

— Принаймні всі скажуть... останнє моє діяння... я вчинив правильно. Ти не підведеш мене. Тепер правитимеш ти. Тобі не сподобається, ще більше, ніж мені... але ти впораєшся. Ти вже закінчив писати?

— Так, ваша світлосте,— Нед простягнув Роберту папір. Король наосліп черкнув свій підпис, лишивши на папері кривавий мазок.— Печатку слід ставити в присутності свідків.

— Хай вепра подадуть на моїй тризні,— прошелестів Роберт.— З яблуком у роті, з добре засмаженою шкуринкою. З’їжте поганця. Хай навіть він вам у горло не лізтиме. Обіцяй мені, Неде.

— Обіцяю.

«Обіцяй мені, Неде»,— відлунив у його голові Ліаннин голос.

— А дівчина,— мовив король.— Данерис. Нехай живе. Якщо зможеш, якщо... ще не запізно... поговори з ними... з Вейрисом, Мізинчиком... не дай їм убити її. І допоможи моєму синові, Неде. Зроби з нього... кращого за мене,— він здригнувся.— Боги, будьте милостиві.

— І будуть, друже,— сказав Нед.— Будуть.

Заплющивши очі, король, здавалося, розслабився.

— Свиня вбила короля,— пробурмотів він.— От сміхота, тільки сміятися боляче.

Недові сміятися не хотілося.

— Можна покликати інших?

— Як хочеш,— слабко кивнув Роберт.— Боги, чого тут так зимно?

Вбігли слуги й кинулися підкидати дров у вогонь. Королева пішла, і Нед відчув бодай якесь полегшення. Якщо Серсі має голову на плечах, вона забере дітей і втече ще до ранку, подумав Нед. Вона й так надовго затрималася.

Схоже, король Роберт не жалів за нею. Він попросив брата Ренлі й великого мейстра Пайсела бути свідками, як він прикладає печатку до гарячого жовтого воску, якого Нед накрапав на заповіт.

— А тепер дайте мені щось від болю й дозвольте померти.

Великий мейстер Пайсел квапливо змішав йому ще макового молочка. Цього разу король випив до дна. Коли він відкинув кухоль, буйна чорна борода вся була в густих білих краплях.

— Мені щось насниться?

Відповів йому Нед.

— Так, мілорде.

— Добре,— усміхнувся король.— Я перекажу Ліанні вітання від тебе, Неде. Подбай про моїх дітей.

Ці слова вжалили Неда, як ніж у живіт. На якусь мить він розгубився. Він не міг змусити себе брехати. А тоді згадав байстрюків: маленьку Бару в матері на грудях, Майю у Видолі, Гендрі на кузні, всіх інших.

— Я... захищатиму