Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

нудні пояснення, підстрибнув на місці, тицяючи кінцівкою у лобове скло зорельоту:

— Дивиться, дивиться! Що це воно там таке?

Дар Ветер одним коротким жестом погасив зеленкувату поверхню разом зі стрілчастою вісімкою і щось зробив із пультом, від чого на горизонтальних екранах почало швидко зростати зображення невеличкої плямки, яку помітив піррянин.

За декілька мовчазних хвилин стало зрозумілим, що в улоговині, майже вільній від гігантських кристалів, безсило розпластався диск земної «Софії».

— Скафандри, — раптово посуворішалим голосом мовив Дар Ветер, — всім надіти скафандри!

***

Богдан стояв просто навпроти Дарта Вейдера, що мовчки завмер на нерівній поверхні, вкритій уламками слюди. Яким чином „Софія” вийшла на це місце, Кременчук так і не зрозумів. До того він неодноразово кидав апарат з боку в бік, пробуючи водночас збільшити й висоту польоту.

Але старенька „Софія”, натужно вібруючи кожним покаліченим стиком, не здіймалася вище трьохсот метрів.

Як взагалі не розвалилася, не можна було зрозуміти.

Зараз біля її борту, безсило обіпершись спиною об порубцьовану поверхню, сиділа Сніжана. Коли Богдан помітив її, то вона була одна. А потім, вже опісля посадки, невідомо звідки взявся й електратор, випірнувши зненацька з-за лівого краю борту. І капітана не покидало дуже погане відчуття того, що його доньку використали в якості наживки.

Але, як би там ні було, зараз Кременчук на міг підійти до Сніжани, не оминувши творця Зірок Смерті, що зловісно завмер поміж ним та нею.

— Ну, — скривився капітан, — так і мовчатимемо?

— Ш-ш-ш, — насмішкувато прошипів Дарт Вейдер.

— Що, задоволений? — зробив Богдан крок назустріч електратору. — Зловив, кажеш?

— Ш-ш-ш…

— Посичи, зміюко, посичи. Я тобі зараз жало-то вирву!

— Тато, в нього меч!..

Слабкий скрик Сніжани співпав зі стрибком Кременчука. Цього, втім, чекав і Дарт Вейдер. Крутнувшись на місці і віялом розкидаючи в боки краї плаща, він ступив трохи ліворуч, водночас зриваючи з поясу лазерного клинка. Але спізнився. Попереджений зойком доньки, Богдан неймовірним зусиллям трохи змінив траєкторію стрибка, впав і перекотився по жаским уламкам, змінюючи диспозицію.

Вчасно. Сніп зеленкуватих іскор посипався з уламків слюди саме в тому місці, на яке він тільки-но приземлився.

— Сніжано, швидко в „Софію”! Бігом, донечко, бігом! — загорлав Кременчук, крутнувшись на місці і пробуючи ударом ноги підсікти електратора.

Не вийшло. Але і в того не вийшло в другий раз дістати капітана своєю лазерною зброєю.

— В апарат, Сніжано!..

— Ш-ш-ш-ш!..

Кременчук відштовхнувся від уламків бляклої породи обома ногами і, плямистою камуфляжною ракетою навскіс краючи простір, полетів просто на електратора, хапаючи його за руку й намагаючись видерти з неї меч.

— Тато!..

Але Богдан вже не чув доньки. Богдан вже входив у той ментівський бойовий раж, коли перестають існувати сторонні звуки та образи й зі всіх явищ усього світу залишається лише небезпечне явище ворога. Якого треба взяти. Пов‘язати. Знешкодити. Знищити. Остаточно.

Назавжди.

— Ах, ти!.. Ш-ш-ш…

Удар. Ще один. Захват. Руку — в бік… І раптом капітан з жахом відчув усю нелюдську міць тіла, захованого під фіолетовим вбранням. Ухопивши вільною кінцівкою землянина за грудки, Дарт Вейдер здійняв його і з такою силою жбурнув вниз, що в цій кам‘янистій улоговині враз стало на декілька уламків більше.

— Тато-о-о!!!

А в Богдана з очей сипалися іскри. І лише за мить він зрозумів, що це є іскри з лазерного клинка, який невпинно насувається на нього.

— Ч-чорт!

— Тримай, Богдане Івановичу, тримай!..

Щось задзеленчало праворуч від капітана. І, до болю скосивши очі, він інстинктивно ухопив рукоять Зорборівського акінака, що знову крізь усі відстані та непорозуміння повертався до нього й допомагав відбивати черговий випад електратора.

А від дивного апарата, схожого на якусь модерну помісь земного мотоцикла й арканаріанського Птаха Святого Міка, до нього біг кремезний чолов‘яга в яскраво-срібному гнучкому скафандрі. Але, не дивлячись на те, що саме він шпурнув йому зброю, це явно був не Зоребор.

— Тримайся, Богдане Івановичу, тримайся! — кричав чолов‘яга. — Зараз я з ним розберусь.

Орій? Мамай?? Дар Ветер??? А, чи не все одне!

— Ні, — загорлав Кременчук, оскаженіло фехтуючи з електратором: лише іскри вусебіч летіли, — ні! Я сам, сам!

Сніжану, Сніжану прикрий!

А чолов‘яга, наче не чуючи цього збожеволілого крику, вже наближався аж до самого місця двобою.

— Геть! Геть я сказав!!!

Хльосткий удар Богданової ноги відкинув людину в скафандрі вбік. Удар руки відбив черговий випад лазерного клинка. Згодилося таки сороріанське навчання.

— Тато, тато! Пусти Дар Ветера, пусти! Ти тут не подолаєш електратора, не подолаєш. Лише він…

Таки Дар Ветер? Але… Але це я-то електратора не подолаю?! Ні, брешете! Подолаю. Я зобов‘язаний це зробити. Бо я самотужки відкинув усіх своїх помічників, усіх своїх друзів. Усіх, хто тягнувся до мене, недоумкуватого. Це, мабуть, найбільша дурість мого недолугого життя. Але ніколи шмарки розвозити, ніколи!

Бо я лишився з ним сам на сам. Сам!..

— Я сам, сам! — і невловимим, ошалілим в своїй раптовій скаженості порухом, капітан вибив з руки електратора його зброю.

Той аж розгубився на мить і цією миттю скористався Богдан, обома руками стиснувши рукоять свого акінака та й опускаючи його просто на голову Дарт Вейдера. Дзень!..

Лусь… Навпіл. Ні, не голова. А сталеве лезо улюбленої зореборівської зброї.

Тепер вже на мить розгубився і капітан, а електратор, скориставшись цим, схопив його за шию обома руками, здіймаючи над слюдяною поверхнею.

— Ш-ш-ш-ш!..

Задихаючись, Богдан ухопився за металевий шолом, намагаючись скрутити голову клятому Великому та Незнищенному. Напружився так, що, здавалося, зараз в нього луснуть м’язи. І, шукаючи точку опори, припав обличчям до ґратчастої пащеки, водночас намагаючись крізь