Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

Клапті тканини з ієрогліфом «маленький» і намальованим поруч колом, що й означало «кружальце», правили повстанцям за прапори. Селянам, що збиралися повстати, Мейске-сан розтовкмачив весь задум заздалегідь. Він передбачав, що переговори затягнуться.

Повстання — не забавка. Ясно, що хочеться краще їсти та м’якше спати, ніж у злиденних селах. І харчі, й футони можна б відібрати в багатіїв та заможних купців у прибережних містечках. Але цим злиднів не уникнеш. Нема ганьби в тому, щоб відступитися від повстання й піти по світу з торбами, коли вдома немає життя. Та для нас життя — то перемога!

Так казав Мейске-сан.

Взявши на плечі домашній скарб у солом’яних торбах, попереду своїх домашніх брели чоловіки, підпираючись тичками з клаптями тканини. А на клаптях — кружальця-комару, що означало також «злидні».

Злидні — от що підняло селян проти князівської влади. Повстанці спустилися понад річкою До кордону князівства і отаборилися на протилежному березі, вже за його межами. Домовилися, що під час переговорів ватажків з урядовцями сусіднього князівства і посланцями власного князя повстанці вигукуватимуть:

«Пильнуйте! Пильнуйте!»

Мейске-сан, що на переговорах мав бути за посередника, застерігав товаришів:

— У переговорах беруть участь дві сторони: перша — князеві урядовці, друга — наші виборні. Поки не доб’ємося скасування нового і зменшення старих податків, треба князівським посланцям показувати прапорці з кружальцями, а виборним нагадувати: «Пильнуйте! Пильнуйте!» І ніяких інших прапорів, а то вийде плутанина. Ніяких зайвих слів. «Злидні» та «Пильнуйте!» Більшого не потрібно!

Великий піщаний берег, на якому отаборилися повстанці, і донині славиться, як місце, де влаштовують змагання повітряних зміїв.

Та найголовніше, що той берег належав уже до іншого князівства. Дарма, що сусідній князь був споріднений з тутешнім подвійними, а то й потрійними узами. Перехід кордону був, так би мовити, порушенням справи без належних формальностей. Коли селяни перебрідали з напханими солом’яними торбами на спинах, та ще й поспіхом, щоб не перепинили князівські вояки, не глибоку, але повноводу річку, дехто не втримався на ногах і втонув. Тонули навіть жінки й діти, намагаючись вирятувати з води придавленого торбою чоловіка.

Бабуся аж плакала, розповідаючи це.

А втім, повстанців, що успішно перетнули річку, змусивши розпочати переговори, було значно більше, ніж раніше — збіглих, — вісімнадцять тисяч.

Перед посланцями сусіднього князя представники цих повстанців, серед яких вирізнявся красномовством Мейске-сан, приступили до переговорів з урядовцями. Співвідношення сил від початку було за повстанцями: адже вони знаходилися на землі сусіднього князівства, звідки їх було не так просто вигнати. Та й сусідський князь доводився родичем князю, що нині шукав притулку в Едо, ріс із ним, тож неприязно ставився до його старшини, яка розігнала «партію добросердих».

Мейске Камеї, що мов чутлива антена сприймав обстановку і вмів здійснювати найхимерніші задуми, долучив до початкових вимог ще одну.

Повстанці, як ніколи, були задоволені вже тим, що переправилися через річку. Нова ж вимога була така: визнати повсталі села належними до зарічного князівства. Тобто покинувши обжиті спрадавна оселі, повстанці тим самим прохали сусіднього князя прийняти їх до свого ‘ підданства.

Та чи ж Мейске-сан забув, що вони — збіглі? Слід було домагатися чогось одного.

Отут Мейске-сан і здійснив задум, що крився за словами: «Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище!», що їх він сказав по дорозі з підзамчя.

Якби підняте ним повстання затяглося, сусідній князь вдався б за допомогою до сьогунського уряду.

Повстанці перемогли.

Звісно, сміливий, наче мрія, задум прилучити повсталі села до зарічного князівства або перейти всім разом на його землі не здійснився. Проте селяни добилися скасування подвірного податку і обіцянки «не чинити зла» жодному повстанцю. Селяни, крім тих, хто втонув на переправі, розійшлися по домівках і вийшли на свої поля. Обіцянка «не чинити зла» стосувалася й виборних: жоден із них не потрапив у в’язницю. А Мейске Камеї, наче передчуваючи, що самурайська старшина затіває проти нього лихе, зник із князівських земель.

Бабуся пояснила це так:

— Мейске-сан вирушив відвідати село, де тривав «вік свободи», як незадовго до того-в нашому, заснованому Руйнівником. Воно нібито було в провінції Санукі. Тоді по Японії ще було чимало вільних сіл!

Щоправда, панотець-настоятель, який по смерті бабусі запросив мене подивитися «Легенди про народних героїв з Авадзі», розповідав, що Мейске-сан, втікши з князівства, знайшов притулок у буддійському храмі на горі Авадзі і деякий час був відлюдником у ньому.

Це не сходилося з бабусиною розповіддю, але я тільки умгукнув: «Он як!», погодившись з такою історією.

Хоч, власне, окрім схожості назв гори Авадзі й нашого селища ніяких підстав не мав…

Скінчивши невдовзі відлюдницькі подвиги, Мейске Камеї потай повернувся до лісової долини.

Малим я не розумів до пуття, як це йому вдалося, але згодом збагнув, що Мейске-сан позичив гроші під заклад землі. А підготувала позику Мейске-санова мати, скориставшись його зв’язками. Схоже, їх не обходила поширена думка односельців, що земля предків — найбільше багатство.

Роздобувши отак гроші, Мейске-сан знову покинув князівство й вирушив до Кіото.

За недовге подвижництво він дошукався, що храм у Санукі має зв’язок з кимось із регентського чи радницького роду в Кіото. З цим можновладцем Мейске-сан і запізнався, пожертвувавши гроші. А по цьому став розпускати дивні чутки, як і слід було сподіватися від Спритника.

Він твердив ось що.

Селище в лісовій долині довго мало свободу й незалежність від тамтешнього князівства не просто так. Воно походить від маєтка імператорської родини, заснованого наприкінці епохи