Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

— Номер мого телефона 22–53. Може, вам захочеться поговорити зі мною, пофілософствувати…

Він раптом круто повернувся, і його оченята-намистинки яскраво спалахнули:

— А ви любите філософствувати?

— Про що?

— Про життя, про світ, про їх досконалість, найрізноманітніші механізми і таємничі коліщатка, котрі ми з вами, колего, називаємо інтимними, про свої погляди на ці коліщатка буття. Е-е, я вже збагнув, що вони у вас є — свої погляди, — тільки ви їх рідко висловлюєте, рідко дозволяєте собі таку насолоду. Ну, не буду вас втомлювати. Бажаю добре відпочити!

Він повільно й ледь чутно причинив за собою двері.

Щось мені не подобалося в цьому будинку і в самому професорові, тільки я поки що не міг розібратися в своїх підозрах. Кеп говорив, що ми поїдемо в мікробіологічний дослідницький центр, де вивчають засоби боротьби з деякими хворобами, зокрема з вірусними, і перевіряють дію ліків групи інтерферону. Згадав він, що віруси тут використовують і як генетичні моделі, а це мене особливо цікавило, тим паче що, за його словами, тут я зустрінуся з одним із найвизначніших мікробіологів і генетиків нашого часу — так він величав старого Ховраха, професора. Кеп обіцяв, що завербовані імпуни працюватимуть у центрі провідниками дослідницьких експедицій, а також прибиральниками й лаборантами у віваріях та вольєрах. Ось тільки… він чомусь енергійно допомагав вербовщикові спокусити їх високими заробітками, а сам перед тим скаржився, що не вистачає людей для роботи на бурових. Але хіба така маленька логічна невідповідність давала привід для підозри?

Я прийняв душ, опустився в м’яке крісло на роликах і миттю перенісся до неї.

— Ти так давно не приходив, — сказала Людмила.

— Я наближався до тебе.

Її брови запитально вигнулися, мов два луки з напнутою тятивою.

— Вивчав людей, їхні стосунки між собою. Ставив себе на місце інших, намагався зрозуміти себе.

— Зрозумів?

— Ти мусиш допомогти. Ти знаєш щось, невідоме мені, щось дуже важливе…

— Можливо, здогадуюсь. Тільки здогадку нічим перевірити.

— А якщо разом?

— Ні, тільки дужче заплутаємось. Насамперед мушу сама розібратися в собі, в своїх почуття. Тоді з’ясується, чи істотно те, що я давно підозрюю.

— …Чи істотно лиш те, що є зараз? Це ти хотіла сказати? Ну що ж, виходить, поки що кожен з нас піде своєю дорогою.

І раптом вона стріпнулась, поглибились озера її очей:

— Будь обережним, благаю. Ти можеш загинути вдруге!

— А хіба я вже гинув? Коли?

Її губи злякано стислись, і я поспішив перервати зв’язок. Пролунав тихий дзвін у глибинах моєї свідомості, начебто обірвалася скляна нитка, ще зовсім недавно протягнута поміж нами…

Я записав у своїй пам’яті кілька бітів нової інформації. Розмова була не марною.

Тоненько продзижчав зумер. Заблимало табло “Дозвольте ввійти”. Я натиснув на кнопку пульта зв’язку. Стулки дверей розійшлися. Показуючи в усмішці нерівні зуби, з’явився професор.

— Нік сказав мені, що ви хотіли б подивитися наші лабораторії. З величезним задоволенням особисто виконую ваше бажання.

— А я саме збирався вам дзвонити з цього приводу.

“Він прийшов, не чекаючи мого дзвінка, — подумав я, — він зробив це неспроста”.

Ми піднялися в ліфті на два поверхи, пройшли до ескалаторної доріжки, і вона повезла нас по довгому коридору мимо світлих панелей.

— Не заперечуєте, дорогенький, якщо ми трохи засмагнемо? А втім, заперечуйте не заперечуйте, а іншого шляху до наших крихіток немає. В цих панелях альгузинові лампи, тобто ультрафіолет у поєднанні із зі-промінням, щоб ми не привезли на собі непроханих гостей до наших ніжних мікробчиків. О, ви не уявляєте, наскільки вразливим й тендітним буває той чи інший вібріончик у пробірці, де сховатися йому нікуди. Однак випустіть його з пробірки, відчиніть двері в інше — призначене для нього — середовище, і він зразу зміниться. Стане могутнім, нездоланним. До речі кажучи, все живе, все життя таке, тендітне й непереможне, — хто-хто, а ми з вами знаємо про це, дорогий колего. Чи не так?

Ховрахові оченята-намистинки миттю посвітліли й глянули на мене з дитячою довірливістю.

І зауважте собі, вони всі, наші мікробуленьки прекрасні, без класифікації і поділу. Кожен — диво досконалості. Це ж ми поділили їх на корисних і шкідливих, правда, собі на користь. А вони, бідолашні, не знають про класифікацію. Вони просто живуть і розвиваються, як і ми…

— Так, — сказав я, щоб не дати загаснути розмові, — вони просто живуть. Живе продовжує жити в живому і за рахунок живого.

— Саме так, дорогенький. Згідно нашого основного і непорушного закону природи.

Ми зійшли з ескалаторної доріжки перед дверима, на яких світилася цифра 6. Ховрах, шморгнувши носом і щось прошепотівши, підніс руку до світної цифри — і двері увійшли в стіну.

— Тут у нас всюди електричні замочки. Ключі до них — капілярні узори. Однак великі хитруни навчилися знімати відбитки пальчиків у тих, хто має допуск до “святої обителі” наших підопічних, виготовляти відбитки і таким чином підробляти “ключі”. Довелося ввести додаткові заходи безпеки. Тепер спеціальний пристрій відчиняє двері тоді, коли одночасно показуються відбитки пальців і промовляється пароль. Підробити це практично неможливо, дорогенький, принаймні поки що, тому ми можемо спати спокійненько.

Просторе приміщення лабораторії було так щільно заставлене приладами, що невикористаної площі не залишалось. У вмонтованих у стіни термостатах зберігалися сотні колб, чашок, пробірок з культурами мікробів. Мікроскопи, фотоапарати й кінокамери з’єднувались у добре продуману систему так, щоб об’єкт можна було роздивлятися в різних променях спектру і водночас — фотографувати. Повсюдно виднілися шафи, ультрацентрифуги, колонки для електрофорезу, пристрої для спектрального аналізу…

Я зупинився біля апарата, призначення якого