Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

І поки Балаганоа і Паніковський, перебиваючи один одного, розповідали про злу долю, яка спіткала водія «Антилопи», мужнє серце Остапа сповнювалося гнівом і прикрістю.

Ксьондзи спіймали душу Козлевича на заїжджому дворі, де серед парокінних німецьких фургонів і молдаванських фруктових возів у гнойовій каші стояла «Антилопа». Ксьондз Кушаковський частенько заходив на заїжджий двір для моральних бесід з католиками-колоністами. Помітивши «Антилопу», служитель культу обійшов її з усіх боків і помацав пальцем шину. Він порозмовляв з Козлевичем, і дізнався, що Адам Казимирович належить до римсько-католицької церкви, але не сповідався вже років двадцять. Сказавши «недобре, недобре, пане Козлевич», ксьондз Кушаковський пішов, притримуючи обома руками чорну. спідницю і перестрибуючи через піняві пивні калюжі.

Другого дня, ні світ, ні зоря, коли фургонщики вивозили на базар до містечка Кошари збуджених дрібних спекулянтів, всадовивши їх по п'ятнадцять чоловік на один фургон, ксьондз Кушаковський з'явився знову. Цього разу його супроводив ще один ксьондз Алоїзій Морошек.

Поки Кушаковський здоровкався з Адамом Казимировичем, ксьондз Морошек уважно оглянув автомобіль, і не лише доторкнувся пальцем до шини, а навіть натис на грушу, видавивши звуки матчишу. Після того ксьондзи перезирнулися, підійшли до Козлевича з обох боків і почали його охмуряти. Охмуряли вони його весь день. Як тільки замовкав Кушаковський, починав Морошек. І не встигав він зупинитись, щоб витерти піт, як за Адама знову брався Кушаковський. Іноді Кушаковський здіймав до неба жовтий вказівний палець, а Морошек в цей час перебирав чотки. Іноді ж чотки перебирав Кушаковський, а на небо вказував Морошек. Кілька разів ксьондзи починали тихо співати по-латинському, і вже надвечір першого дня Адам Казимирович почав їм підтягувати. При цьому обидва патери діловито поглядали на машину.

Через якийсь час Паніковський помітив, що хазяїн «Антилопи» якось змінився. Адам Казимирович промовляв якісь смутні слова про царство небесне. Це стверджував і Балаганов. Потім Козлевич почав надовго зникати і нарешті зовсім виїхав з заїжджого двору.

— Чому ж ви мені не доповіли? — обурився великий комбінатор.

Вони хотіли доповісти, але вони боялися гніву командора. Вони сподівалися, що Козлевич опам'ятається і повернеться сам. Але тепер надії втрачено. Ксьондзи охмурили його остаточно. Не далі як учора кур'єр і уповноважений в справі копит випадково зустріли Козлевича, Він сидів у машині біля паперті костьолу

Вони не встигли до нього підійти. З костьолу вийшов ксьондз Алоїзій Морошек з хлопчиком у мереживах.

— Розумієте, Бендер, — сказав Шура, — все кодло всілося в нашу «Антилопу», бідолашний Козлевич зняв шапку, хлопчина подзвонив у дзвіночок і вони поїхали. Просто болісно дивитися на нашого Адама. Не бачити нам більше «Антилопи».

Великий комбінатор мовчки одяг свій капітанський картуз з лакованим козирком і попрямував до виходу.

— Фунт, — сказав він, — ви лишаєтесь в конторі! Рогів і копит не приймати ні в якому разі. Якщо буде пошта, скидайте в корзину. Конторниця потім дасть лад. Зрозуміло?

Коли зіцголова розтулив рота для відповіді (це сталося рівно через п'ять хвилин), осиротілі антилопівці були вже далеко. Процесію очолював, роблячи гігантські кроки, командор. Він коли-не-коли повертав голову назад і бурмотів: «Не зберегли ніжного Козлевича, меланхоліки! Всіх дезавуїрую! Ох вже мені це біле і чорне духовенство!» Бортмеханік йшов мовчки, вдаючи, що ці докори адресуються не йому. Паніковський підстрибував, як мавпа, підігріваючи почуття помсти до викрадачів Козлевича, хоч на душі у нього лежала велика холодна жаба. Він боявся чорних ксьондзів, гадаючи, що в них є безліч всілякого чародійства.

У такому порядку весь підвідділ в справі заготівлі рогів і копит прибув до підніжжя костьолу. Перед залізними ґратами, сплетеними з хрестів і спіралей, стояла порожня «Антилопа». Костьол був величезний. Він врізався в небо, колючий і гострий, як кістка риби. Він застрявав у горлі. Полірована червона цегла, черепичні схили даху, бляшані прапорці, глухі контрфорси і красиві кам'яні ідоли, що поховалися від дощу в нішах, — вся ця виструнчена солдатська готика враз навалилася на антилопівців. Вони відчули себе маленькими. Остап заліз в автомобіль, потяг носом повітря і з огидою сказав:

— Яка гидота! Наша «Антилопа» вже смердить свічками, карнавками на побудову храму і ксьондзівськими чобітьми. Звичайно, роз'їжджати з требами автомобілем приємніше, ніж візником. До того ж на дурничку. Та ні, дорогі батюшки, наші треби куди важливіші!

З цими словами Бендер ввійшов у церковний двір і, проминувши дітей, що грали в «класи» на розмальованому крейдою асфальті, піднявся гранітними банківськими сходами до дверей храму. На товстих дверях, оббитих обручним залізом, барельєфні святі, розсаджені у квадратики, посилали один одному повітряні поцілунки, або показували руками в різні боки, або ж розважалися читанням товстеньких книжок, на яких сумлінний різьбяр повирізав навіть латинські літери. Великий комбінатор сіпнув за двері, та вони не піддалися його силі. Зсередини линули сумирні звуки фісгармонії.

— Охмуряють! — вигукнув Остап, сходячи вниз. — Зараз саме йде охмур! Під солодкий бренькіт мандоліни.

— Може, підемо? — запитав Паніковський, мнучи в руках капелюх. — Все ж таки храм божий Незручно.

Та Остап, не звертаючи на нього уваги, підійшов до «Антилопи» і почав нетерпляче тиснути на грушу. Він грав матчиш доти, поки за товстими дверима не почувся брязкіт ключів. Антилопівці задерли голови. Двері розчинилися на дві половини, і веселі святі у своїх дубових квадратиках тихо від'їхали в глибінь костьолу. З темряви порталу вийшов на світлу високу паперть Адам Казимирович. Він був блідий. Його кондукторські вуса відсиріли і жалібно звисали з-під ніздрів. В руках він тримав молитовник. З обох боків його підтримували ксьондзи. Ліворуч — ксьондз Кушаковський, праворуч — ксьондз Алоїзій Моршек. Очі патерів були єлейні.

— Алло, Козлевич! — крикнув Остап знизу. — Вам ще не набридло?

— Здрастуйте, Адаме Казимировичу, — розв'язно сказав Паніковський, ховаючись все ж таки за спину командора.

Балаганов підняв руку на знак привіту і скорчив пику, що, як видно, значило; «Адаме, киньте ваші штучки!»

Тіло водія «Антилопи» зробило крок вперед,