Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Попасти на другий поверх багатоквартирного будинку, обминувши консьєржа і двох мешканців, які якраз спускалися сходами, було геть просто. Біля потрібної квартири молодий чоловік сповільнився, впорядковуючи думки і піднімаючи коробку потрібним боком на рівень грудей (схована всередині смертоносна машинка давала можливість зробити лише один постріл). Того, хто чекав його за дверима, вбився вивчив до найменших подробиць і міг вирізнити в будь-якому натовпі, зі спини і боком, але двері відкрила легковажна жіночка в підв’язаній до пояса спідниці і шльопанцях на босу ногу.
— Тобі кого, хлопче?
— А де… воно… він..
— Та він поїхав уже гет! — відгукнувся з квартири ще один жіночий голос. — Учера ше поїхав.
За дверима шурнула ганчірка, загриміло відро — ще одна допитлива тітка хотіла подивитися на нещасливого відвідувача. Несправжній кур’єр метнувся до ліфта — поспішна втеча була кращим виходом, ніж спроба експромтом прибрати невідому кількість свідків, а потім ще і консьєржа внизу. Все одно ясно, що справа зірвалася, тепер головна задача — розчинитися на вулицях Редстона, щезнути в юрмі.
Пізніше незакінчений вбивця буде битися в істериці на підлозі, доказуючи, що не винен в провалі, почує необхідні слова втіхи, прийме причастя і піде, трохи похитуючись, але вже абсолютно спокійний. Доза «драконячих сліз», повільно розчиняючись в його крові, поверне йому твердість духу і не дасть помітити два уважних погляди, спрямовані на його спину.
— Що скажеш?
— Скажу, що як це не сумно, Учителю, Ілан допомагає нашій справі востаннє.
— Згоден, — той, кого назвали «Вчителем» глибоко зітхнув. — Якщо чаклунам вдалося знову приборкати древнього демона, залишати такий слід просто недопустимо. На щастя, чудовисько нерозумне і не здатне розбирати причинно-наслідкові зв’язки. Через півгодини дія «сліз» досягне піка, йди до Ілана і допоможи йому… піти.
І чоловік, який особисто навчав молодого асасина премудрощів ремесла, спокійно кивнув. Слово «убити», як завжди, залишилося невимовленим.
— Мені взнати, куди подівся чаклун?
— Зачекай з цим! Мені не подобається, що стільки співпадінь зв’язано з іменем одної людини. Не будемо метатися. Ніколи не слід робити те, чого від тебе очікують, Дерику, не варто поводитися передбачувано. Знання прийде до нас саме, як завжди, своєчасно.
О, так, своєчасно, але дочекатися цього часу вийде не у всіх.
— Чаклун небезпечний, — названий Дериком підніс до лиця філіжанку з ароматним трав’яним чаєм і розсіяно слідкував, як білий хазяйський кіт щось зосереджено винюхую в кутку. — Не дивлячись на молодість, це сильний бойовик, недарма ним затикають дірки по всій Інгерніці. Наші брати досі впевнені, що той ритуал неможливо було перервати на середині. І він широко мислить, на відміну від свого батька, мені доносили, що серед його інтересів є навіть біла магія. Чи не варто вирішити цю проблему до того, як вона дозріє?
Вицвілі від старості очі Учителя уважно вивчали лице співрозмовника. Дерик знав усі улюблені словечка старого, всі ті глибокодумні мовні звороти, якими той користувався, щоби уникнути прямих відповідей. Все-таки тридцять років разом! Зараз Дерик був переконаний, що почує щось на кшталт «терпіння і ще раз терпіння — ось наша доля» або «твій дух далекий від споглядання, сину мій», але замість цього Вчитель спокійно кивнув.
— Щось непокоїть тебе, гризе зсередини. Але чи можеш ти відрізнити голос того, що не сталося, від бажання помститися мертвому?
Дерик задумався. У нього ніколи не було пророчих видінь (він взагалі в них не вірив), але почуття неправильності, яке вперто його переслідувало, справді, йшло від серця.
— Щось іде не так, але що?
Старий кивнув:
— Дуже добре! Проте цього мало, щоби стати справжнім Майстром. Ти повинен розуміти, що передчуття має іншу природу, воно не витікає з логічно обґрунтованих подій і загроз, а тому шукати його причини за допомогою розуму сенсу нема. Цей чаклун може стати нашим губителем, а може завтра зранку не прокинутися у власному ліжку. Гадати — то пусте! Не варто діяти передбачувано.
— Передбачення треба ігнорувати? — насупився Дерик?
— Знову помилка! Передчуття — привід зосередитися на нашій задачі ще раз, подивитися на неї під іншим кутом, зробити схему складнішою. Не слід діяти різко і метушитися дарма. Передчуття — не лише допомога, а і поширена причина невдач. А тепер, займися ділом!
Білий кіт застрибнув на коліна Вчителя, вимагаючи уваги до себе. Дерик учтиво поклонився і вийшов, вкотре дивуючись про себе мудрості древнього мага.
Зараз слід продумати, як позбавитися тіла Ілана….
Глава 7
На кінець дня я зрозумів, що чиновники фонду Роланда навмисне не повідомили моїм роботодавцям, що до них їде чорний маг — просто побоялися, що такий подарунок нафіг нікому не потрібен. Скільки проблем це створює для мене, їм було без різниці.
Почнемо з того, що стипендіатам належалося безкоштовне житло, але сходу в нього вселитися у мене не вийшло. Одного погляду на дітей, які гасали двором, вистачило, щоби зрозуміти — це місце мені категорично не підходить. Я — чорний, мені для відпочинку потрібна не дружня компанія, а тиша і повна відсутність зайвих очей, що і було сказано моїм супроводжуючим в максимально доступних формулювання.
— Але що ми скажемо матусі Тирлен?! — захвилювався білий, який викликався допомогти водію з розвантаженням.
— Скажемо, що мій пес не вміє гратися з дітьми.
— Гав! — заперечив Макс із кузова, але його думку враховувати не стали.
В селище Верхній Вал ми поверталися ближче до вечора, і я мав сильну підозру, що ночувати буду десь у стодолі. Біля управи нашого повернення терпеливо чекав містер Брайєн, єхидних зауважень він собі не дозволив. Оце я розумію — професіонал!
— Мені здалося, що у матусі Тирлен вам не сподобається. Якщо ви мені дозволите, я би хотів вам запропонувати альтернативу.
Природньо, ми дозволили (особливо Квайфер, у якого, видно, запасних варіантів не було). Вже в сутінках колона заїхала на подвір’я величенької садиби: хата, велика стодола і водокачка. Людей поблизу не було.
— Це ж дім повішеника! — злякано видихнув білий.
— Мені видається, що бойовому магу привиди не перешкоджатимуть, — стримано відгукнувся містер Брайєн.
— Тому що їх тут нема, — професійно примружився я. — А що за історія?
— Розповім трохи пізніше. Ключі! — він витягнув з бардачку важку з’язку.
Хлопці Квайфера перетягали мої речі на ґанок і поїхали, а окружний шеф затримався. Було би нерозумно вважати, що він турбується про мене просто так.
— Вип’ємо? — нарешті, наважився містер Брайєн. — У нас варять непогане пиво.
— Згоден!
Він вийняв з-під сидіння дві
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
