Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

183
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 156 157 158 ... 202
Перейти на сторінку:
міг цієї клятви дотримати.

Коли на всі машини все було приєднано, він пішов до найближчого ангара і причепив вибухівку до вертольотів. Він хотів, щоб міни сповільненої дії спрацювали як слід, і пішов на кухню й приніс звідти з десяток дешевеньких пластикових таймерів. Він виставив час на п’ятнадцять хвилин чи півгодини, і коли вони стануть на нуль — то бринькне, і стане ясно, що настав час виймати пиріг із пічки. Тільки тепер, подумав Сміттєбак, воно не бринькне, а бахне. Це йому сподобалося. Це добре. Якщо Карлі Єйтс чи Річ Ґраудмор спробують підняти ці гелікоптери в повітря, то на них чекає великий, товстий сюрприз. Він просто приєднав кухонні таймери до системи запалювання машин.

Коли це було скінчено, до нього на мить повернувся глузд. З’явився вибір. Він питально дивився на гелікоптери, розставлені в лункому ангарі, потім на свої руки. Вони пахли, як рулон пістонів. Але тут же не Повтенвілль. Там не було гелікоптерів — у Повтенвіллі. І сонце в Індіані не світило так дико і ясно, як тут. Він — у Неваді. Карлі та його друзяки з більярдної мертві. Загинули від супергрипу.

Сміттєбак роззирнувся, з сумнівом поглянув на творіння своїх рук. Що це він робив — влаштовував саботаж у машинах темного чоловіка? Це ж безглуздя, божевілля. Він це виправить, і швидко.

Але ж — які гарні вибухи…

Які чудові вогні…

Палаюче реактивне паливо, яке струмує навсібіч. Гелікоптери, що вибухають у повітрі… Така краса.

І він раптом відкинув усе своє нове життя. Побіг до свого всюдихода, ховаючи усмішку на почорнілому від сонця обличчі. Він сів і від’їхав… але недалеко. Він чекав — і врешті машина з паливом виїхала з гаража автопарку й покотила бетоном, немов велетенський жук кольору хакі. А коли вона вибухнула, кидаючи жирний вогонь на всі боки, Сміттєбак упустив бінокль і завив до неба, трусячи кулаками в невимовній радості. Тільки радість довго не тривала. На зміну їй прийшов жах і глибока, тяжка печаль.

Він поїхав на північний захід, у пустелю, розганяючи всюдихід до майже самогубчої швидкості. Як давно це було? Він не знав. Коли б йому хтось сказав, що нині 16 вересня, він би лише кивнув байдуже, нічого не розуміючи.

Він гадав, що покінчить із життям, що для нього вже нічого не лишилось, усі тепер проти нього, так і мало бути. Якщо ти кусаєш ту руку, з якої їв, то вона передбачувано стискається в кулак. Це не просто закон природи — це справедливість. У багажнику в нього лежали три великі каністри бензину. Він обіллє ним себе і чиркне сірником. На це він і заслужив.

Але він цього не зробив. Він не розумів чому. Якась сила, потужніша за муки совісті й самотності, зупинила його. Йому здалося, що навіть самоспалення в манері буддійських монахів — замала кара для нього. Він заснув. А коли прокинувся, то в його голову прокралася нова думка, і вона була така:

СПОКУТА.

Чи це можливе? Він не знав. Але коли б він знайшов щось… щось велике… і приніс його темному чоловікові в Лас-Веґас, то чи не ймовірне це? А якщо не вдасться СПОКУТУВАТИ, то, може, йому би вдалося ВІДШКОДУВАТИ щось. Якщо це так, то він ще має шанс померти спокійно.

Що? Що б це могло бути? Чого стане для СПОКУТИ чи бодай ВІДШКОДУВАННЯ? Не міни, не автопарк вогневозів, не гранати чи автоматична зброя. Цього всього замало. Він знав, що існують два великі експериментальні бомбардувальники (їх побудували потай від Конгресу за гроші «сліпих» фондів оборони), проте він не може доправити їх у Веґас, а коли б і міг, ніхто б не зміг на них літати. На вигляд було так, що на кожному команда мала складатися принаймні з десятьох людей, коли не більше.

Він був немов пристрій інфрачервоного бачення, який відчуває жар у темряві і бачить його джерела як розмиті червоні фігурки чортів. Він мав якусь химерну здатність відчувати речі, забуті на цій порожній землі, де виконувалося стільки військових проектів. Він міг піти просто на захід, до проекту «Синь», де все починалося. Проте холодна епідемія не була йому до смаку, і своєю плутаною, але не позбавленою логіки свідомістю він відчував, що вона не сподобається і Флеґґові. Чумі все одно, кого нищити. Доля людства могла би скластися краще, коли б засновники проекту «Синь» зважали на цей простий факт.

Тож він поїхав на північний захід від Індіан-Спрінгс, у піщані нетрі авіаційного полігону Нелліс, зупинившись перед загорожею з колючим дротом і написами: «ВЛАСНІСТЬ УРЯДУ США. ВХІД ЗАБОРОНЕНО», «ОЗБРОЄНА ОХОРОНА», «ТЕРИТОРІЯ ОХОРОНЯЄТЬСЯ СОБАКАМИ», «ДРІТ ПІД НАПРУГОЮ». Але електрика була мертва, так само як і озброєна охорона, і собаки, тож Чувак-Сміттєбак заїхав туди, час від часу вирівнюючи курс. Щось тягло його, нестримно притягувало. Він не знав, що це, але гадав, що воно велике. Досить велике.

Товсті шини його автомобіля рівно котили вперед, несли Сміттєбака через висохлі русла, схили — такі скелясті, що вони здавалися скам’янілими хребтами стегозаврів. Повітря було сухе й нерухоме. Температура трималася трохи вище від позначки 100 за Фаренгейтом[169]. Єдиним звуком було гудіння модифікованого двигуна фірми «студебекер» у машині Сміттєбака.

Він виїхав на горбок, побачив те, що внизу, і перемкнув передачу на нульову, щоб краще роздивитися.

Унизу скупчився комплекс будівель, який ртутно поблискував у пустельному мареві. Квонсетські ангари, низькі будівлі зі шлакоблоку. Машини, які стоять тут і там у запорошених проїздах. Усе обнесено трьома смугами колючого дроту, понад ним видніють керамічні ізолятори. Не ті маленькі, завбільшки з кісточку пальця, які бувають там, де напруга на огорожі невисока, а велетенські — з кулак.

Зі сходу двосмугова дорога вела до будки охорони, схожої на укріплений бліндаж. Ніяких там зворушливих наліпок з написами: «ЯКЩО МАЄТЕ КАМЕРУ, ПОКАЖІТЬ ЇЇ ЧЕРГОВОМУ» чи «ЯКЩО МИ ВАМ ПОДОБАЄМОСЯ, РОЗКАЖІТЬ СВОЄМУ КОНГРЕСМЕНУ». Єдиний знак, що траплявся на очі, був червоним по жовтому — кольори небезпеки — короткий і діловий: «ПРЕД’ЯВЛЯТИ ПЕРЕПУСТКИ НЕГАЙНО».

— Дякую, — прошепотів Сміттєбак. Кому саме він вдячний, він уявлення не мав. — Дякую тобі, дякую…

Особливе чуття привело його сюди, але він завжди знав: воно є. Десь воно є.

Він розігнав машину й покотив з гори. За десять хвилин він уже досліджував дорогу, що вела до будки. Шлях було перекрито смугастою чорно-білою аварійною загорожею, і Сміттєбак пішов усе уважно роздивитись. У подібних місцях є великі генератори, щоб було вдосталь аварійних

1 ... 156 157 158 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Протистояння. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Протистояння. Том 2"