Читати книгу - "Сонячний Птах"

Коли Айна стала, кліпаючи очима, приголомшена, перед царем, він подивився на неї без роздратування чи гніву.

– Ти мала обов’язки. Ти їх не виконала. Назви бика, який осідлав телицю богині.

Айна завила, запротестувала, стверджуючи, що вона нічого не знає. Вона впала навколішки, заскрипівши коліньми, перед Ланноном, підповзаючи до нього, цілуючи краєчок його туніки, базікаючи від жаху, сама не знаючи що. Ланнон роздратовано відштовхнув її від себе копняком і подивився на сестру Гаку.

– Якщо я не переоцінюю твої спроможності, ти не відцураєшся від чоловічої роботи. У тебе стане на це духу? – запитав він, і сестра Гака кивнула головою, облизавши губи.

Її очі спалахнули жорстокою радістю очікування.

– Спочатку зламай їй руки, – наказав Ланнон. – І нехай відьма стоїть поруч, щоб усе бачити.

Сестра Гака підняла Айну на ноги, легко тримаючи її своїми дужими брунатними руками, на зворотній частині яких росло шовковисте чорне волосся. Айна захиталася й зойкнула від жаху, а сестра Гака обернулася й примусила її стояти, заломивши їй одну руку назад на згині ліктя. Рука у старої жриці була тонка й біла з товстими синіми венами, що просвічували крізь шкіру.

– Стривайте! – скрикнула Таніт. – Відпустіть її.

– Відпустіть, – наказав Ланнон.

Таніт підійшла до старої жриці й ніжно поцілувала її в щоку й лоб. Айна схлипувала.

– Прости мені, моя дитино. Пробач. Я їм усе розповіла б. Пробач мені.

– Не хвилюйся, стара матусю. Не хвилюйся тепер.

Таніт підвела її до дверей і лагідно виштовхала з кімнати. Вона повернулася назад і сказала царю:

– Я назву тобі його ім’я. Але одному тобі.

– Залиште нас, – наказав Ланнон, і Божественна Рада підвелася й вийшла з кімнати.

Коли вони залишилися самі, Таніт назвала ім’я, гордо й з викликом, і вона побачила, як Ланнон похитнувся, наче дістав фізичний удар.

– Як довго він був твоїм коханцем? – нарешті запитав він.

– П’ять років, – відповіла вона.

– Отже, – сказав він, побачивши відповідь на чимало своїх запитань, – схоже, ми ділили його любов.

– Ні, величносте. – Таніт похитала головою. – Усю свою любов він віддавав мені.

– Ти робиш розумно, що говориш про це в минулому часі, – сказав їй Ланнон.

Він знову підійшов до вікна й подивився на озеро.

«Ніщо не має стояти між нами, – подумав він, – я його потребую. Я його потребую».

– То що ви вирішили застосувати, величносте? Отруту чи таємний удар кинджалом? Як ви вб’єте жрицю Астарти? Ви хіба забули, що я належу богині?

– Ні, – сказав Ланнон. – Я про це не забув, і я пошлю тебе їй на десятий день свята Родючості Землі. Ти підеш як посланець Опета до богів.

– Гай цього не дозволить, – прошепотіла Таніт, опанована жахом.

– Гай на півночі – надто далеко від басейну Астарти.

– Він зненавидить тебе за це навіки. Ти втратиш його назавжди, – остерегла його Таніт, але він похитав головою.

– Він ніколи не довідається, що це я наказав так учинити. Він ніколи не довідається, що ти зрадила його й назвала мені його ім’я. – Він усміхнувся холодною усмішкою. – Ні, це ти його втратиш, а я його матиму. Ти повинна зрозуміти, що я його потребую, і моя потреба важливіша, ніж твоя.

Спочатку його несли на ношах, коли він був непритомний і коли прийшов до тями, але ще не оклигав від слабкості, тож не знав, як довго і в якому напрямку вони мандрували.

Навіть згодом, коли його примусили пересуватися на своїх ногах, вони зв’язали його й зав’язали йому очі, тож він міг відчувати лише, як тиснуть на нього їхні тіла і сморід жиру, яким вони обмазували свою шкіру. Ніхто не відповідав йому, коли він намагався щось запитати, лише брутальні руки штовхали його вперед, а гостряк списа підколював, коли він намагався зупинитись і трохи перепочити.

Він був жорстоко побитий, на черепі досі були ґулі та відкриті рани, все його тіло вкрилося синцями і подряпинами й боліло від найменшого поруху, але він не мав серйозних поранень, не мав ані глибоких проколів від списа, ані зламаних кісток. Складалося враження, ніби вони ретельно уникали завдати йому смертельного удару або удару з тяжкими уразами попри те, що він навалив трупи їхніх товаришів цілими покосами навколо себе, сокира з грифами взяла великий збір, перш ніж вони збили його з ніг.

У першу ніч, коли вони розбили табір, він хотів оцінив своє становище, щоб спробувати втекти, та, коли він трохи підняв свою пов’язку, щоб визирнути назовні, важкий удар в обличчя примусив його відмовитися від цього наміру. Вони нагодували його жменею відвареного зерна й шматком погано зготовленого м’яса, що пахло зіпсутою дичиною й жуками. Гай проковтнув цю вечерю з апетитом.

Наступного дня вони вирушили в дорогу ще до світанку, й, коли Гай відчув тепло сонця на своїй щоці й побачив світло крізь пов’язку на очах, він мовчки повторив хвалу Ваалові й попросив свого бога допомогти йому.

Пізніше того дня він відчув, що ґрунт під його ногами вирівнюється, так ніби вони вийшли на відкриту рівнину, й він почув запахи коров’ячого гною, диму та багатьох людей. Крім гупання по землі голих ніг тих, хто його супроводжував, і шелесту їхніх воєнних спідничок він почув широкий гомін голосів та шарудіння руху. Із цими звуками зливалося мукання багатьох корів, повітря тремтіло від звуків і руху, то було дзижчання вулика, яке попередило його про присутність великої кількості людей і тварин.

Нарешті вони зупинили його. Він стояв виснажений і спраглий під гарячим сонцем, мотузки із сиром’ятної шкіри врізалися йому в зап’ястки, а синці та порізи дуже боліли. Час минав повільно в мовчанці людей, які чогось чекали.

Нарешті гучно пролунав голос, і нерви Гая підстрибнули. Мовою венді голос запитав:

– Хто шукає чоловіка з пазурами лева, хто шукає чоловіка з ногами птаха?

Гай стояв мовчки, чекаючи, що хтось подасть знак, як йому поводитися, й на свій подив відчув холодний доторк заліза до своїх зап’ястків, і лезо перерізало йому пута. Він потер собі пальці, намагаючись відновити потік крові. Потім підняв руки до пов’язки на очах, чекаючи нового удару, але ніхто його не вдарив, і він послабив пов’язку й невпевнено закліпав очима в сліпучому сонячному світлі.

Його очі швидко пристосувалися, й він відчув, як його серце стрепенулося від шоку, коли він побачив те, що побачив. Гай стояв у центрі широкої рівнини, такої собі злегка увігнутої чаші, обрамленої низькими пагорбами.

Окрім кругової відкритої місцевості у сто кроків завширшки, в центрі якої стояв Гай, рівнина