Читати книгу - "Таємничий острів"

що під грунтом, десь у глибинах землі, відбувається струс, і це страшно їх стривожило.

Настало 20 лютого. Ще потрібен був цілий місяць, щоб добудувати корабель і спустити його на воду. Чи вистоїть острів доти? Пенкроф і Сайрес Сміт вирішили приступити до спуска корабля, як тільки його корпус буде непроникний для води. Настилання палуби, надводні будівлі, обробку й оснащення мали намір зробити пізніше, коли корабель уже вийде в море, — найважливішим було забезпечити собі притулок удалині від острова. Чи не краще, думали вони, відвести корабель у порт Повітряної кулі, подалі від вогнища виверження, тому що, знаходячись біля гирла ріки, між острівцем Порятунку і гранітною стіною, він буде роздавлений, якщо острів Лінкольна зруйнується. Тепер усі зусилля будівельників спрямовані були на те, щоб якомога швидше закінчити корпус корабля.

так колоністи прожили до 3 березня і вже розраховували зробити днів за десять спуск корабля.

У мешканців острова Лінкольна, що пережили на четвертому році свого перебування на острові стільки нещасть, ожила в серці надія. Повеселів навіть Пенкроф, що замкнувся в похмурому мовчанні відтоді, як він став свідком спустошення й загибелі своїх володінь. Правда, тепер він думав тільки про корабель і тільки на нього покладав надії.

— Ми його добудуємо, — говорив він інженеру. — Обов’язково добудуємо, містере Сміт. — Поспішати треба, час іде, незабаром настане пора рівнодення. Але це нічого, — якщо знадобиться, ми переправимося на острів Табор і там перезимуємо. Звичайно, після острова Лінкольна так раптом острів Табор! Зовсім не те. Ех, горе! От не думав, не гадав, що побачу такі справи!

— Треба квапитися! — незмінно відповідав інженер. І всі трудилися, боячись втратити хоч одну хвилину.

— Містере Сміт, — запитав якось Наб, — а якби капітан Немо був живий, як ви думаєте, сталося б усе це?

— так, Набе, — відповів Сайрес Сміт.

— А я думаю, не сталося б, — шепнув Пенкроф на вухо Набу.

— І я так думаю, — переконано сказав Наб.

У перший тиждень березня гора Франкліна знову почала загрожувати всякими жахами. На землю дощем падали тисячі скляних ниток, що утворилися з бризок розплавленої лави. Знову кратер переповнився, і лава потекла всіма схилами вулкана. Вогненний потік побіг затверділими шарами туфу і довершив знищення обгорілих дерев, що стирчали потворними кістяками після першого виверження. Цього разу потік кинувся вздовж південно-західного берега озера Гранта, перетнув Гліцериновий струмок і розлився по плато Круговиду. Колоністам нанесено останній і вбивчий удар. Від млина, від будівель пташника, від хлівів і сараїв нічого не залишилося. Перелякані птахи розлетілися в усі боки. За всіма ознаками Топ і Юп переживали панічний страх, — вони інстинктом відчували наближення катастрофи. Під час першого виверження загинуло багато тварин. Уцілілі звірі знайшли притулок на Качиному болоті, і лише деякі з них сховалися на плато Круговиду. Тепер вони позбулися й останнього притулку, а ріка вогненної лави, переливаючись через край гранітної стіни, уже падала палаючим водоспадом на берег океану. Картина велична і жахлива, ніякими словами передати її неможливо! Усю ніч лилася ця страшна Ніагара, що начебто спадала струменями розплавленої сталі, огорнута вгорі клубами пари, пронизаної багряними відсвітами, і розбризкувала внизу важку масу киплячої лави.

Виверження наздогнало колоністів в останньому їхньому притулку, і хоча верхні шви корабельного корпуса ще не були законопачені, будівельники вирішили спустити судно на воду.

Пенкроф і Айртон приступили до підготовки, плануючи зробити спуск наступного ранку, 9 березня.

Але в ніч з 8 на 9 березня з кратера з громовим шумом вирвався стовп пари і піднявся на висоту понад три тисячі футів. Очевидно, стіна печери Даккара звалилася під натиском газів, море увірвалося в центральне вогнище вулкана, і пара не могла знайти собі вільного виходу. Пролунав вибух дивовижної сили, чутний на відстані ста миль. Злетіли вгору уламки скель, упали в океан, і кілька хвилин потому його води вже покривали те місце, де тільки-но був острів Лінкольна.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Самотня скеля серед океану. — Останній притулок. — Попереду — смерть. — Несподівана допомога. — Звідки і як вона з'явилася. — Останнє благодіяння — Острів на суші.— Могила капітана Немо

Самотня скеля завдовжки тридцять футів, а завширшки п’ятнадцять, що ледве виступала з води на десять футів, — ось і усе, що залишилося від острова, поглиненого океаном, — єдиний уламок кряжа, що таїв у собі Гранітний палац. Стіна його звалилася, розкололася, і купа кам’яних брил, що громадилися при падінні одна на одну, підняла над океаном свою верхівку. Навколо неї все зникло в безодні: нижній конус гори Франкліна, яка розлетілася на частини від вибуху, обидва миси Щелепи, колись утворені застиглою лавою, плато Круговиду, острівець Порятунку, гранітні стрімчаки порту Повітряної кулі, базальтові скелі гробниці Даккара, довгий півострів Звивистий, що знаходився так далеко від вогнища виверження. Від острова Лінкольна вціліла лише ця вузька скеля, що служила тепер притулком шістьом колоністам і їхньому псу Топу.

У катастрофі загинули всі чотириногі тварини, усі птахи та інші представники фауни острова — одних роздавило, інші потонули; загинув — на жаль! — і нещасний Юп, упавши, мабуть, у тріщину землі!

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, Наб і Айртон залишилися живими лише тому, що з намету, де вони були всі разом, їх жбурнуло повітряною хвилею в море в той момент, коли з усіх боків дощем падали уламки острова.

Коли вони виринули на поверхню води за півкабельтових від берега й озирнулися навколо, то побачили лише цю вершину гранітних брил і, підпливши, піднялися на неї.

На цій голій скелі вони жили вже дев’ять днів! Деяка провізія, узята з комори Гранітного палацу перед самою катастрофою, трохи дощової води, що зібралася в западині скелі, — от і все, що було в нещасних. Їхній корабель, остання їхня надія, розбився. Вони позбулися можливості вибратися з цієї скелі. Вони страждали від холоду і не могли тепер добути вогню. Доля прирекла їх на загибель.

На дев’ятий день, 18 березня, їжі залишилося тільки на дві доби, хоча вони до крайності урізали свій раціон. Усіх їх знань, всього їхнього розуму не вистачало, щоб змінити це тяжке становище. Доля друзів цілком опинилася в руках провидіння.

Сайрес Сміт тримався спокійно, Гедеон Спілет трохи видавав своє хвилювання, а Пенкроф, повний глухого гніву, крокував туди-сюди по скелі. Герберт не відходив від інженера і дивився на нього таким поглядом, начебто чекав від свого друга допомоги, неможливої, немислимої допомоги. Наб і Айртон мовчки скорилися долі.

— Ох, горе! От уже горе! — повторював Пенкроф. — Якби у нас був хоч який-небудь ялик, хоч горіхова