Читати книгу - "Історія Лізі"

157
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 157 158 159 ... 183
Перейти на сторінку:
народилася хлопцем».

Аменда кинулася на нього.

— Не треба, Мендо! — гукнула Лізі, та було пізно.

Навіть поранений, Дулей зберіг здатність діяти дуже швидко. Він легко ухилився від нападу Аменди й повалив її одним ударом кістлявого кулака. Другою рукою він зірвав непотрібні тепер окуляри й відкинув їх у траву. Будь-який натяк на здоровий глузд покинув ці сині очі. Він був тепер схожий на отого невблаганного мерця з «Порожніх демонів», який виліз із колодязя, щоб здійснити свою помсту.

— Я не знаю, де ми є, але скажу вам одну річ, місус. Ви вже ніколи не повернетеся звідси додому.

— Як ти мене не зловиш, то ти ніколи не повернешся додому, — сказала Лізі.

А тоді засміялася знову. Вона була злякана — нажахана, — але сміх давав їй полегкість, можливо, тому, що вона знала: сміх — її зброя, і зброя гостра, як ніж. Кожен дзвінкий звук, що вихоплювався з її гарячого горла, заганяв лезо усе глибше в його плоть.

— Не регочи з мене, сучко, не смій, паскудо! — загарчав Дулей і стрибнув на неї.

Лізі кинулася навтіки. Та не встигла зробити й два кроки в напрямку стежки, що вела в ліс, як почула, що Дулей заревів від болю. Вона глянула через плече й побачила, що він стоїть навколішках. Щось стриміло з його руки над ліктем, а його сорочка швидко темніла навколо цієї речі. Дулей зіп’явся на ноги і з прокляттями вхопився за цю руку своєю другою рукою. Та штуковина розхитувалася, але він ніяк не міг її висмикнути. Лізі побачила, як там замиготіло щось жовте. Дулей ще раз скрикнув і знову схопився за річ, яка стриміла з його руки.

Лізі все зрозуміла. Перед нею сяйнула вся картина, надто реальна, щоб не бути правдою. Він кинувся навздогін за нею, але Аменда перечепила його, перш ніж він устиг зірватися з місця. І він упав на імпровізований дерев’яний хрест на могилі Пола Лендона. Тепер одна з поперечок цього хреста стриміла з його біцепса, як завелика шпилька. Нарешті йому вдалося висмикнути її і відкинути геть. З відкритої рани потекло більше крові, забарвивши рукав його сорочки в червоний колір. Лізі розуміла, що їй треба насамперед відвернути гнів Дулея від Аменди, яка лежала безпорадна у траві майже біля його ніг.

— Як блоху ти не спіймаєш, то й мене не доженеш! — заспівала Лізі, несподівано для самої себе пригадавши пісеньку з дитячого фольклору. Потім показала Дулею язика й поворушила пальцями біля вух для повнішого ефекту.

— Ох ти ж, суко! Ох ти ж, хвойдо! — заревів Дулей і кинувся до неї.

Лізі взяла ноги на плечі. Тепер вона вже не сміялася, була надто налякана, щоб сміятися, проте щось подібне до нажаханої усмішки ще зберігалося на її устах, коли вона побігла прямо в Зачарований Ліс, де вже була ніч.

6

Дощечка з написом ДО ОЗЕРА залишилася позаду, та коли Лізі пробігла перший відрізок своєї дистанції і звернула на стежку, розмита біла лінія якої, здавалося, витала в повітрі серед темніших мас навколишніх дерев, — уривчасте кудкудакання почулося попереду неї. «Сміюни», — подумала вона й наважилась озирнутися назад через плече, сподіваючись, що, коли її друг Дулей почує цих діток, він може змінити свій намір і…

Але ні. Дулей не відставав, добре видимий у проблисках останнього вечірнього світла, бо він уже скоротив відстань між ними, він, можна сказати, летів за нею, не звертаючи уваги на темну кров, яка тепер намочила весь його лівий рукав, від плеча до зап’ястка. Лізі перечепилася об корінь, який перетинав стежку, мало не втратила рівновагу, але якось зуміла втриматися на ногах, можливо, завдяки тому, що нагадала собі: Дулей буде на ній через п’ять секунд по тому, як вона впаде. І тоді останнє, що вона відчує, буде його подих, а останнім, що потішить її нюх, будуть густі пахощі навколишніх дерев, які зараз переходили до своїх небезпечніших нічних варіантів, а останнім, що вона почує, буде безумний сміх далеких родичів гієни, що живуть у глибині цього лісу.

Я чую, як він відсапується. Я це чую, бо він мене наздоганяє. Навіть якщо я біжу так швидко, як тільки можу, — а я не зможу витримати такий темп довго, — то він спроможний бігти трохи швидше, ніж я. Чому він зберіг свою спроможність так швидко бігти після того, як вона йому мало не відірвала яйця і він утратив стільки крові?

Відповідь на ці запитання була простою, а логіка залізною: звичайно ж, він її повністю не зберіг. Якби не ці лихі пригоди, він би вже її наздогнав. Лізі увімкнула свою третю передачу. Спробувала знайти в собі четверту, але не змогла. Вона явно не мала цієї четвертої передачі. Хрипке відсапування Джима Дулея, який біг за нею, чулося все ближче й ближче, і вона знала, що вже через хвилину, а може, й скоріше вона відчує перший дотик його пальців до її блузки.

Або до її волосся.

7

Стежка пішла крутіше вниз на якомусь проміжку, а тіні згустилися. Вона подумала, що зможе нарешті виграти трохи відстані в Дулея. Вона не сміла озирнутися й молила Бога, щоб Аменда не побігла за ними. Мабуть, було безпечно на Щасливому Пагорбі і, мабуть, було безпечно біля озера, але в цьому лісі на безпеку годі було сподіватися. І Джим Дулей аж ніяк не був тут найбільшою небезпекою. Тепер вона почула слабкий і сонливий дзенькіт дзвінка Чакі Дж., який Скот украв колись в іншому житті й повісив на дерево на вершині наступного пагорка.

Лізі побачила попереду трохи ясніше світло, воно було вже не червонясто-помаранчевим, а останнім рожевим відсвітом умирущого дня. Воно пробивалося крізь дерева, які тут стояли рідше. Стежка також стала трохи освітленішою. Лізі бачила, як вона полого береться вгору перед нею. А за цим останнім пагорком, як вона пам’ятала, стежка знову спускалася вниз, петляючи крізь уже густіший ліс, аж поки добігала до великої скелі та озера за нею.

«Я туди не добіжу, — подумала вона. Повітря, яке вона вдихала і видихала крізь своє горло, було гарячим, а в боку стало поколювати. — Він зловить мене раніше, аніж я дістануся до вершини цього пагорка».

Але тут їй відповів голос Скота, сміхотливий зовні, дивовижно сердитий усередині. Не для того ти пройшли всю цю дорогу. Не здавайся, люба моя дитино, ПеЗКаПеТе.

ПеЗКаПеТе, атож. Необхідність пручатися ніколи не була для неї такою очевидною, як тепер. Лізі помчала на вершину пагорка,

1 ... 157 158 159 ... 183
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія Лізі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія Лізі"