Читати книгу - "Українська література 17 століття"

сієї свеволі так худой не знала

І всегда б з своїм мужем в сладості іграла.

Не помислив ти на то, что і сам тілесний,

В тілі своєм імаши тот же дух прелесний,

І мене не каменну родив ти ж такову,

І для того і нравом знай бить єднакову.

Могл би єси і тоє єще разсуждати,

Как в младих літах наших кров звикла іграти, А і сама младость єст ко гріху всесклонна,

Найпаче ж празна; а любов законна

Всього сього не знаєт, но живет нелесно.

Брак честен, как сказуют, і ложе всечесно:

Як же мні, жені, бившей в одраді довольной,

Младой, к тому і празной, не бить своєвольной? Сії твої і к сьому мене понудили,

Что всі уди Звіздарда мої так любили;

Бивши бо я за первим супругом законним,

Хоч не довго з ним жила, однак браком повним, Узнала, что то єст брак і что в нем за сила,

Всяких тайн сердечних сладості вкусила;

Когда в той горячесті самой завдовіла,

Над міру в младой крові огнем розгоріла,

Каким во дні і в нощі палая сердечно,

Принужденна промишлять о то всеконечно,

Як би пламень природний могла утолити

І кров, во мні горящу, хоть мало залити.

Однак з приліжанієм і о то старалась,

Как би найсекретніє в той вещі справлялась, І іскала способов таємних до того,

Чтоби подозрінія ізбігнути злого.

Тебе ради, не себе, тайно так чинила,

Даби когда подзором не обезславила.

І до тих пор щасливо текло тоє діло,

Покамість твоє око, отче, не узріло.

Когда ж тобі досадно паче всього тоє,

Что не з равним любилась, се резон на тоє:

Той бо мні полюбився і я йому равно,

Любов не перебираєт, все ділаєт травно.

Но что очесам людським кажется в придачу,

Любві приятно, то нам єст в удачу.

Мниши ли гріх тот бити менший меж гріхами, Которий би іміла ділать з шляхтичами?

Сліп твой в том разум, отче! Мисль маєш неправу, Не Звіздард, но щастіє одіймаєт славу.

За щастієм все течет: то славить безславних,

То убогих, багатих, то і князей славних Возносить і смиряєт,— то ділаєт само.

Слово ж твоє, отче мой, і богу упрямо;

Всім-бо нам єдин отець, єдна земля-мати,

Всі од нея созданні, од нея зачаті,

І достоїнство наше од землі же взято.

Всі земля, прах і пепел, только єдно свято Плем’я і род, коєго добродітель славить:

Та сама славу родить, та багатих ставить,

Та ворота к шлехетству і ключ к славі златій,

Тая шляхтов ділаєт — не отець, ні мати. Присмотрись только, отче, своєй шляхти нравам І всім їх ділам добрим і ділам ісправним; Положи на мірилі Звіздардові справи,

Добрий нрав і красоту — как большой суть слави. Так увидиш всю правду, чого он достойний,

Как тих стома крати лучший єст і стройний, Зачим я ізвірилась, як вірному другу,

І хотіла би йому бити за супругу.

Больше ж сього єще то я в нем усмотріла,

Что он гаряч любитись,— за то я влюбила,

І что больш єст шляхтич, хоть убог, да правий,

Доброти в нем ність подобной, красні імат нрави. Обманувся ти, отче, что так мужа умна

Чрез довгий час не узнав бить нелегкоумна,

І за служби вірнії по сей час заплати

Не наградив достойной з своєй благодати.

Ність сіє ново і дивно: часто бо биваєт

Господин убогим, убогий же його превишаєт; Много тих, что у себе нічого не мали,

Щастіє же їм дало, господами стали.

Многії ж, хоч і мали, да щастіє побрало,

Много мавши, посліжди нічого не стало.

В заключенії же річі сіє утверждаю:

Что хочеш, дій зо мною,— умріть з ним желаю;

Єсли згубиш Звіздарда,— чого не дай боже,— Узриш мертву і мене, что будет негоже.

Мене карай, мене муч,— я то во всем винна:-Сама його ізвела, сама в том безчинна;

Сама смерті я годна — пусть же пойду з світа,

Не дасть он пред богом, безвинний, одвіта.

Да дасть господь бог йому, йому літа многі І вся свишше благая без всякой тривоги.

Єсли ж із світа, отче мой, Звіздарда мні істратиш, Смертю вже моєю ти лютость уплатиш;

Лучше нас обоїх згубить, нежель розлучити,

Дружно бо хощу з Звіздардом і в гробі жити. Положи нас в єдиной труні нерозлучно,

Пусть єдину не будет жити в світі скучно; Погреби кості наша в єдиной яскині,

Пусть лежать в пам’ятку любве вірной нині,— Смотря ж Танкред на єя так річ ту' статечну,

Не знав, чим би устрашить оную безпечно; Умислив он тот пламень, внутрі єй розгорілий,

Кров’ю залить, Звіздарда живот од’яв милий. Хотя все тайно зділать для своей неслави,

Казав в ноч глубокую лишить його глави І серце його к собі принести неживо,

І, положив на златом блюді то на диво,

Послав к дщері на покой з таковими слови:

«Отець ті про пам’ять прислав се суровий,

Даби тім і по смерті себе потішала,

Которому за жизні любов дарувала.

Се імаш серце його; кой од’яв добро ти,

Тім закрий свою нечесть, знак вічной срамоти; Тепер йому присмотрися, єст ли что в нем мило,

І ізпросися, любить ли, как прежде любило.» Зігізмунда ж, будучи вже на смерть готова,

Не говорить в одвіт ні єдина слова;

Держа в руці напиток із ядом змішенний,

Сильною отравою бивий разтворенний,

Ожидаєт, что будет з Звіздардом чиниться,

Аж видить, что їх секрет явно всім вже зриться. Взявши серце оноє од златого блюда,

Воздохнула, плачевна, о причині студа,

І очі в небо поднесла і благодарила

Отцю за тот дар драгий, которий узріла.

І зараз узнала, что то Звіздардово

Серце било, котороє отець дав сурово,

І, спустивши вниз очі, плакала ревниво.

По том к послу сказала ті слова плачливо:

— Достойно і по істинні золотого блюда Серце сіє і його любовна утроба.

Как йому труна і бить надлежала,

В чом я тепер отчеську милость вже узнала. Достойно Звіздард лежить по смерті на златі, Положив бо любві моєй то в заплаті,

Серце же його, коє в руках пістувала І своїми сердечно усти цілувала.—

Сказуя то, прирекла: — О моя утіхо!

Ти тепер в небі єси радосно і тихо.—

По том, обратившись к панянтам, сказала:

— Всегда я отчеськую милость узнавала,

Но тепера найпаче тую узнаваю

І за такий дар йому воздать чим не маю:

Вмісто всього самую пусть