Читати книгу - "Трилогія смерті"

хотів! Однак саме тоді, коли я лежав під усіма тими верствами томатної жмачки й потрощених кісток, перемогла ота стара, як світ, утробна жадоба влади. І після кількох годин то вільних падінь у пащу смерті, то тяжких підйомів назад, нагору, я, боячись, що вже більше ніколи не зважусь торкнутися свого обличчя, звелів їм: «Оголосіть жалобу! Повідомте, що я помер! Заховайте мене отут і поставте на ноги! Лишіть відкритий тунель, поховайте Слоуна! Поховайте і мене з ним, in absentia,[59] з відповідними заголовками в газетах. А в понеділок уранці, Боже, у понеділок я вже й заступлю на роботу. Що? І так буде кожного понеділка, з місяця в місяць і з року в рік. І щоб ніхто про це не знав! Я не бажаю, щоб мене бачили. Убивця зі спотвореним обличчям? І зробіть мені офіс, і великий стіл, і чимале крісло, й мало-помалу, десь за місяці, я підходитиму все ближче, а тим часом хай хтось сидить отам, сам-один, і дослухається до дзеркала, і, Менні! Де Менні? Ти слухай уважно! Бо я говоритиму і крізь балки, шепотітиму в щілини, і ти відкриєш свого рота, а я говоритиму в твоє вухо, аби кожне моє слово заходило тобі в голову й з рота твого виходило. Ти це втямив? Затям! Збери папери. Підпиши свідоцтва про смерті. Слоуна — в ящик. А мене — в окрему кімнату моргу, аби я видужав, відіспався, відпочив. Менні! Згода? То влаштуй такий офіс. Марш!»

І в ті дні, що передували моєму похорону, я покрикував на своїх людей, і ця моя невеличка команда заспокоїлася. Вони мене слухались, кивали головами, казали «Так» і виконували мої розпорядження.

А належали до цієї команди док, котрий врятував мені життя, Ґрок, що латав мені обличчя, якого вже було не залатати, Менні, який керував студією, але тільки за моїми наказами, та І.Х. — просто завдяки тому, що тієї ночі опинився на місці події, перший знайшов мене закривавленого й поперетягував, переставив машини так, аби автотроща мала вигляд випадкової. Тож усе знали тільки ці четверо. А Фріц? Констанс? Вони виконали своє завдання — допомогли зачистити сліди, але їм так і не сказали, що я вижив. І кожне з тієї четвірки стало довічним отримувачем п’яти тисяч щотижневої виплати. Уяви тільки! По п’ять тисяч на тиждень, у тисяча дев’ятсот тридцять четвертому! Середня платня тоді становила якихось п’ятнадцять брудних баксів. Отже, і док, і Менні, й І.Х., і Ґрок стали багатіями, чи ж не так? За гроші, Христом-Богом клянусь, можна купити все! І я купив — роки мовчання! Отож усе йшло чудово, ми всі гараздували-розкошували. Відтоді студія знай нарощувала виробництво фільмів, росли прибутки, а я сидів собі у сховку, й ніхто ні про що не здогадувався. Зростала й наша біржова вартість, і наші нью-йоркські боси тішилися, аж поки…

Він затнувся й тяжко застогнав із відчаю.

— …хтось щось виявив.

І він замовк.

— Хто ж? — зважився я запитати.

— Док. Наш добрий старий хірург, генерал Док. Мій час сплив.

Знову павза, а тоді:

— Рак.

Я не став його підганяти: хай висловиться, коли збереться на силах.

— Рак. Кому ще док розповів, я не можу знати. Один із них захотів утекти. Загребти купу грошви й накивати п’ятами. Тож він і почав залякувати. Залякувати всіх правдою. Потім — шантаж, вимагання грошей.

«Ґрок!» — подумав я, але спитав:

— Чи ж знаєте ви, хто то такий?

А тоді й ще сипонув запитаннями:

— Хто випхав те тіло на драбину? Хто написав мені листа, щоб я прийшов на цвинтар? Хто сказав Кларенсові, щоб зачекав біля «Браун-Дербі» й зміг вас побачити? Хто надихнув Роя Гольдстрома на створення бюста можливого монстра для неможливого фільму? Хто підкидав І.Х. надмірні дози віскі, сподіваючись, що той ошаліє й усе вибовкає? Хто?

Із кожним моїм запитанням та величезна маса за тонкою панеллю зрушувалася, струшувалася, вбирала великі шелести повітря й видихала їх зітханнями, от ніби кожен такий вдих був надією на виживання, а кожен видих — допущеним одчаєм.

Трохи помовчавши, він сказав:

— Коли оте все почалося, із тілом на мурі, я підозрював усіх. А воно ставало що далі, то гірш. Я ошалів. «Мо’, док? — подумав я. — Але ні. Надто боязкий — і надто очевидний кандидат. Зрештою, саме він виявив мою хворобу й сповістив мене про неї. І.Х.? Та цей ще гірший за боягуза: щовечора ховається, тоне у пляшці. Але хто ж, якщо й не І.Х.?»

— А де перебуває І.Х. наразі?

— Десь похований. Я й сам похоронив би його. Я вирішив похоронити всіх, одного по одному, позбутися хоч би й кого, хто б спробував мені зашкодити. Як і Кларенса, я задушив би й І.Х. Убив би і його, як усунув би Роя, який, так мені здавалося, наклав на себе руки. Та Рой вижив. То ж він убив та й поховав І.Х.

— Ні! — скрикнув я.

— Є ж стільки порожніх могил. От Рой десь його й заховав. Бідолашний печальний Ісус.

— Ні, не Рой!

— А чом би й ні? Ми б усі вбивали, якби нам випадали нагоди. Ми ж тільки й мріємо, що про вбивство, але ніяк не зважуємось. Пізно вже, дозволь мені договорити. Док? І.Х.? Менні? Перебирав я подумки імена. Котрий із них міг захотіти вдарити мене і втекти? Менні Ляйбер? Ні. Це був наче такий собі запис на фонографі, який я міг програвати будь-коли й чути одну й ту саму мелодію. Ну, а тоді й додумався нарешті: Ґрок! То він найняв Роя, хоча я мав намір увести сюди тебе, для великого пошуку. Звідкіля мені було знати, що останнім об’єктом пошуку стану я сам?! Що я виліплюся в глині! Ох, я був геть ошалів. Але тепер — з усім цим покінчено.

Утікаючи, горланячи, шаліючи, я зненацька подумав: це вже забагато! Стомлений, до чортиків зморений від стількох років, від такого потоку пролитої крові, стількох скоєних убивств, і все ж воно пропало. Тепер — рак. І саме тоді я здибав інше Чудовисько в тунелі, біля склепів.

— Інше Чудовисько?

— Так, — зітхнув він, притулившись головою до бічної стінки сповідальні. — Піди спіймай його. Чи ти гадав, що тут тільки я — Чудовисько, еге ж?

— Інше…?

— Твій друг. Той самий, чиєї роботи погруддя я знищив, коли побачив, що він схопив моє обличчя, так. Той самий, чиї міста я потоптав ногами. Той самий, чиїх динозаврів я випотрошив…