Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

не фисмикнутися. Ти фід мене не йти, нікуди не фтекти. Ти тепер снову говорити, що ти Шелєсний, а я буду гофорити Мідяний, Цинкофий, Олоф’яний, а фін Шелєсний, а фін, цей шибеник, Шелєсний, я тепе навчу Олоф’яний, Цинкофий, Мідяний. Ти, тварюко, ти, свину, ти Шелєсний!» Потім вліпив йому місяць арешту. Але раптом за два тижні в нього розболілися зуби, і тут він згадав, що Желєзний — зубний технік. Наказав привести його з гауптвахти до лазарету і звелів рвати зуба. Желєзний смикав йому той зуб з півгодини — так, що дідка, мабуть, разів зо три відливали водою, але зате дідок посмирнів і простив Желєзному два тижні, які тому залишалося відсидіти. Це завжди так буває, пане обер-лейтенант, коли начальник забуде прізвище свого підлеглого. А підлеглий ніколи не сміє забувати прізвища свого начальника, як нам, бувало, говорив той самий пан полковник. Ми, мовляв, навіть через багато років не забудемо, що колись був у нас полковник Флідлер. Чи не була це трохи задовга історія, пане обер-лейтенант?

— Знаєте, Швейку, — відповів надпоручник Лукаш, — що більше я вас слухаю, то більше переконуюсь, що ви взагалі не маєте ніякої пошани до своїх начальників. Солдат і через багато років повинен про своїх начальників говорити тільки добре.

Було видно, що надпоручника Лукаша це починало забавляти.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, — наче виправдовуючись, перебив його Швейк, — таж той пан полковник Флідлер уже давно на тому світі, але якщо ви, пане обер-лейтенанте, бажаєте, то я буду його тільки хвалити. Він, пане обер-лейтенанте, був справжній янгол для вояків. Такий добрий, просто викапаний святий Мартін, що роздавав мартінські гуси бідним і голодним. Він ділився своїм офіцерським обідом з першим зустрічним вояком, а коли нам усім уже приїлися кнедлі з повидлом, дав наказ приготувати на обід тушковану картоплю з свинячим м’ясом. А під час маневрів ставав такий добрий, наче сім баб над ним пошептало. Коли ми прийшли до Нижніх Краловиць, він звелів нам випити усе пиво у нижньокраловіцькій броварні за його рахунок, а на свої іменини, або на день народження, наказував для цілого полку готувати зайців у сметані і кнедлики в сухариках. Він був такий божий, що одного разу, пане обер-лейтенант...

Надпоручник Лукаш лагідно посмикав Швейка за вухо і сказав дружнім тоном:

— Ну-ну, йди вже, потворо, і залиш його в спокою.

— Zum Befehl, Herr Oberleutnant![493] — І Швейк пішов до свого вагона.

У цей час біля одного з вагонів батальйонного ешелону, де були замкнені телефонні прилади й дроти, відбулася така сцена. Там, за наказом капітана Заґнера, стояв на посту жовнір, бо все мусило бути, як на фронті. Отже, зважаючи на цінність вантажу, обабіч вагонів розставили пости і дали їм «feldruf» і «losung»[494].

Цього дня пароль був «Kappe»[495], а відповідь — «Гатван». Вартовий, що стояв біля телефонної апаратури, був легінь з Коломиї, який не знати чому потрапив до 91-го полку.

Зрозуміло, що він не мав жодного поняття, що таке «Kappe», але, маючи якісь здібності до мнемотехніки, все ж запам’ятав, що слово починається з літери «к». Коли черговий по батальйону поручник Дуб, наближаючись до вагона, спитав у вартового пароль, той упевнено відповів: «Kaffee». Це, звичайно, було дуже природно, бо легінь з Коломиї ще й досі згадував ранішню й вечірню каву в бруцькому таборі.

Вартовий ще кілька разів прокричав «Kaffee», а поручник Дуб мовчки йшов просто на нього. Тоді жовнір, пам’ятаючи про свою присягу і про те, що він на посту, грізно вигукнув: «Halt!»[496]А коли поручник Дуб ступив до нього ще два кроки і знову спитав пароль, жовнір націлився на нього з гвинтівки і, не знаючи добре німецької, загорлав мішаною польсько-німецькою мовою: «Бєнджє шайсн, бєнджє шайсн!»[497].

Поручник Дуб зрозумів і почав задкувати, вигукуючи: «Wachtkommandant, Wachtkommandant!»[498]

З’явився чотар Єлінек, що ставив жовніра на варту, і спитав пароль, потім те ж саме зробив поручник Дуб, але поляк з Коломиї на всі запитання розпачливо викрикував на весь вокзал: «Kaffee! Kaffee!» З усіх ешелонів почали вистрибувати вояки з казанками. Зчинилася паніка, яка скінчилася тим, що обеззброєного чесного жовніра відвели до арештантського вагона.

Але поручник Дуб мав певне підозріння щодо Швейка. Він бачив, як той з казанком перший вилазив з вагона, і Дуб міг поклястися усіма святими, що чув, як Швейк вигукнув: «Вилазьте з казанками! Вилазьте з казанками!»

Десь опівночі поїзд рушив у напрямку Ладовці — Требішов, де вранці його привітав союз ветеранів, переплутавши цей маршовий батальйон з марш-батальйоном чотирнадцятого гонведського мадярського полку, який проїхав станцію ще вночі. Ветерани, видно, були під градусом і своїм ревом: «Isten áld meg a királyt»[499] — розбудили увесь ешелон. Кілька свідоміших вояків висунулися з вагонів і відповіли їм: «Поцілуйте нас у дулу! Eljén!»[500] Тут ветерани ревнули так, аж у вокзальному будинку задзвеніли шибки: «Eljén! Eljén a tizennegyedik regiment!»[501]

За п’ять хвилин поїзд рушив далі на Гуменне. Тепер виразно було видно сліди боїв, які велися під час наступу росіян на долину Тиси. Обабіч тяглися примітивні окопи, тут і там було видно спалені хутори, а біля них нашвидкуруч збудовані хижки, а це означало, що господарі знову повернулись додому.

Опівдні прибули на станцію Гуменне. На вокзалі, де теж було видно сліди боїв, почали готуватися до обіду, а вояки тим часом мали змогу на власні очі переконатися, як уряд після відступу росіян поводився з місцевим населенням, близьким за мовою і релігією до росіян.

На пероні стояла група арештованих русинів, оточена угорськими жандармами. Тут було кілька попів, учителів і селян з різних околиць. Руки їм скрутили мотузками і позв’язували парами. У багатьох були розбиті носи, а голови в ґулях. Це їх так розмалювали жандарми під час арешту.

Трохи далі бавився мадярський жандарм. Він прив’язав священикові до лівої ноги шнур і, тримаючи другий кінець у руці, змушував нещасного танцювати чардаш, погрожуючи прикладом, причому так шарпав за мотуз, що піп заривався носом у землю. Він не міг підвестися, бо мав зв’язані за спиною руки, і робив розпачливі спроби перевернутися на спину, щоб якось підвестися з землі. Жандарм з цього так щиро сміявся, аж сльози в нього текли з очей. Коли священик нарешті підводився, він шарпав за мотуз, і бідолаха знову орав носом землю. Цю розвагу припинив жандармський офіцер, який наказав,