Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

За доби бронзи відомі поклоніння й іншим живим істотам: вівцям, свиням, птахам, зміям. Система вірувань була досить складною та різноманітною у різних груп населення.

Поховальний культ залишив нам найбільшу кількість матеріальних свідчень і виступає як одна з форм релігії, пов’язаних із культом предків. Тож розділити їх на археологічному матеріалі практично неможливо. Поняття “поховальний культ” охоплює сукупність релігійних обрядів, що стосуються померлих, та пов’язані з цими обрядами вірування[444]. На жаль, відомі вади археологічної інформації не дають можливості простежити ряд дій із тілом небіжчика. Тому доводиться звертатися до етнографічних джерел.

Враховуючи, що населення України у бронзовому віці було індоєвропейським, за винятком невеликого масиву фіно-угрів на північному сході, за основу взята схема поховального обряду індоєвропейців, розроблена на лінгвістичному та етнографічному матеріалі.

Реконструйовано такі фази індоєвропейського поховального обряду: 1) приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру; 2) транспортування тіла до місця поховання на возі; 3) віддання тіла разом із жертовними тваринами, а іноді і людьми вогню в основному варіанті обряду, землі та воді в інших його варіантах, узливання вина у вогонь; 4) створення із кісток небіжчика його зображення, тобто ритуального двійника; 5) спорудження тимчасового житла для двійника небіжчика; 6) поховання урни з кістками. Суть ритуалу полягає у символізації переправи до іншого світу[445].

Ця схема, запропонована Вяч. Вс. Івановим, загалом відповідає археологічним фактам бронзової доби, що підтверджує можливість етнічних реконструкцій за археологічними джерелами. Де в чому вона має бути доповнена та перевірена.

Першу фазу похоронного обряду (приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру) на археологічному матеріалі простежити важко. Відомі окремі спроби муміфікації та надання небіжчикові певної пози, коли тіло доводилося зв’язувати. Здебільшого померлого укладали у зібганому положенні на лівий чи правий бік, рідше — на спину із зігнутими у тазових та колінних суглобах ногами, практикувалися і випростані поховання.

Друга фаза обряду (транспортування тіла на возі до місця поховання) документується наявністю за доби бронзи возів, запряжених спочатку волами, а потім кіньми. Деталі таких возів виявлено при дослідженні поховальних пам’яток. Відомі зображення поховальних кортежів у мистецтві індоіранських та фракійських племен. Проте транспортні залишки, використовувані при похованні, не обмежувалися візками. У зимову пору року послуговувалися саньми, а біля с. Чорнокінці на Тернопільщині виявлено залишки кремації у дерев’яному човні[446].

Третя фаза (віддання тіла вогню, землі чи воді) зафіксована у перших двох варіантах у всіх етнічних груп населення України бронзової доби. Загалом практика трупоспалення переважала у праслов’янського, прабалтського та фракійського населення, в інших групах фіксується спорадично. У цей же час обряд інгумації, тобто поховання небіжчика у землі, також відомий повсюди, переважав у індоіранських племен степової смуги та протофракійського населення Подністров’я. Наведений факт поховання у човні свідчить про можливість поховань у воді. Нас не повинні дивувати різні типи поховань у представників однієї і тієї ж етнічної спільності, общини і навіть сім’ї. Відомі факти поєднання обрядів кремації та інгумації в одній могилі. Строкатість поховальних обрядів у етнічно однорідного населення відзначається етнографами[447]. Чинники впливу на поховальну обрядовість могли бути найрізноманітнішими. Звідси й різні типи поховань.

Так, кремація померлого могла здійснюватися як на місці поховання, так і на стороні. В останньому випадку перепалені кістки та попіл збиралися до урни чи в мішечок і перевозилися до поховальної споруди. При обряді інгумації тіло ховали у зібганому, випростаному або ж сидячому положенні. Тут спостерігається велика кількість варіантів положення рук, ніг, орієнтації небіжчика за сторонами світу. Відомі випадки так званих вторинних поховань, коли у землю клали кістки уже зітлілого трупа, тобто практикувалося перенесення кісток із попередньої могили. Колективні поховання за доби бронзи трапляються досить рідко. Серед поховальних споруд переважають прямокутні ями, відомі також овальні та круглі у плані, із сходинками та заплічками, катакомби, підбої, дерев’яні склепи, скрині та закладки, стовпові конструкції, довбані колоди тощо.

Четверта фаза обряду (створення з кісток померлого його зображення) фіксується лише в окремих випадках. При дослідженні деяких поховань індоіранської спільності виявлено мацерацію тіла (очищення кісток померлого від м’яких тканин). Далі скелет використовувався для виготовлення подоби людського тіла, а на черепі моделювалося обличчя небіжчика, підфарбоване вохрою. У такий спосіб відтворювався двійник померлого. Але значно частіше тіло померлого ховали у підземному склепі (катакомбі), а для виготовлення двійника використовували лише череп із модельованим на ньому обличчям.

Маніпулювати з кальцинованими кістками спалених небіжчиків було набагато простіше. Їх зберігали у посудині-урні або ж зашивали у спеціально виготовлену ляльку — подобу небіжчика, яка виконувала функції ритуального двійника[448]. Наявність такої ляльки можна припустити у найбагатшому похованні 43 прабалтського могильника Стрелиця у Верхньому Подніпров’ї. Вузька та довга яма була розрахована на випростаного небіжчика, але у центрі її виявлено скупчення перепалених кісток, а трохи вище — гривню місяцеподібної форми та бурштинове намисто. Іще вище, де могла б бути голова, лежала дротяна діадема, обнизана бісером. Така реконструкція ляльки дає змогу уточнити функції окремих речей. Адже автор розкопок називає місяцеподібну гривну діадемою, а дротяну діадему — гривнею[449].

П’ята фаза обряду (спорудження тимчасового житла для двійника небіжчика) може бути проілюстрована культовою спорудою 2 на поселенні праслов’ян Пустинка на Дніпрі, де виявлено жертовник та ямки з перепаленими кістками людей. Згадана споруда пов’язана з культом мертвих, але з огляду на загальну структуру поховального культу індоєвропейців її також можна розглядати, як тимчасове житло небіжчиків. В аналогічних спорудах мали зберігатися двійники з модельованими черепами у степового населення до того моменту, як їх остаточно переносили до склепів — катакомб.

Шоста фаза обряду включає поховання урн із кістками, а також ритуальних двійників, черепів та інших частин тіла предків. Фактично вона повторює третю фазу, на якій і закінчується поховальний ритуал для більшої частини населення. Четверта і шоста фази були привілеєм видатних осіб.

Але поховальний обряд індоєвропейців не завершувався шостою фазою. За нею логічно йде сьома — зведення надмогильної споруди. Адже поняття “курган”, “могила” є загальноіндоіранськими, що були запроваджені до вжитку не пізніше III тис. до н. е., коли й поширилася традиція спорудження курганів на території України[450]. У II тис. до н. е. вони вже зводилися повсюди представниками усіх етнічних груп. Звичайно спостерігається поєднання курганного та безкурганного обрядів поховання. У степу переважав перший, а в лісостепу та Поліссі — другий. На безкурганних грунтових могильниках довкола окремих поховань також споруджувалися ровики, кромлехи, огорожі, а над ними влаштовувалися кам’яні закладки, встановлювалися кам’яні та дерев’яні знаки.

Важливим елементом поховального культу