Читати книгу - "Чотири сезони"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А що це означає? — спитав я, показуючи на напис на камені.
Вотергауз уважно прочитав, наче вперше бачив. «ОПОВІДЬ, А НЕ ТОЙ, ХТО ОПОВІДАЄ».
— Я здогадуюся, — мовив він. — Ви теж здогадаєтеся, якщо прийдете ще раз. Так, здогадаєтеся, і не лише про це. Із часом. А поки розважайтеся, Девіде.
Із цими словами він відійшов. І хоч це може видатися дивним, однак, покинутий напризволяще, тонути або випливати в незнайомому середовищі, я все-таки зумів розважитися. Передусім я завжди любив книжки, а в тій бібліотеці було де оку розгулятися. Ціла колекція скарбів. Я повільно обійшов полиці, придивляючись у поганому освітленні до спинок, час від часу котрусь книжку витягав та гортав. А раз спинився, щоб визирнути у вікно, на перехрестя вулиці та Другої авеню. Я стояв і дивився крізь розмальовану інеєм по краях шибку на світлофор того перехрестя. Поки світло мінилося: від червоного до зеленого й жовтого та знову до червоного, — я зненацька відчув, як мною опановує чудернацьке, проте не менш від цього приємне відчуття спокою. Воно не накотило хвилею, радше прокралося непомітно. «О так, — можете сказати ви, — дуже розумно. Усі відчувають спокій, коли дивляться на світлофор».
Гаразд. Нічого розумного в цьому не було. Згоден із вами. Але відчуття від цього нікуди не поділося. Уперше за багато років я згадав зимові ночі на фермі у Вісконсині, на якій зростав: як лежав у ліжку у своїй кімнаті на другому поверсі, де гуляли протяги, і насолоджувався тим, що за стінами свище січневий вітер, намітає сухий, мов піщинки, сніг уздовж миль сніжного паркану, а моєму тілу під двома ковдрами так тепло й затишно.
Траплялися на полицях і книги з юриспруденції, проте якісь дивні, чорт забирай. «Двадцять випадків розчленування та їхні наслідки згідно з британським законодавством» — цю назву я добре запам’ятав. Ще були «Справи з хатніми улюбленцями». Я взяв цей фоліант, розгорнув і зрозумів, що в ньому науковою мовою описано законодавче врегулювання (цього разу за американськими законами) випадків, пов’язаних із домашніми тваринами: від котів, які успадковували величезні суми грошей, до оцелота, який зірвався з ланцюга й сильно погриз листоношу.
Було там зібрання творів Діккенса, Дефо, практично нескінченна кількість романів Тролопа, а ще твори такого собі Едварда Ґрея Севіля (загалом одинадцять книг), у прекрасній шкуратяній оправі й назвою видавництва золотом на корінці — «Стедем і син». Ні про Севіля, ні про його видавця я ніколи не чув. У першому романі Севіля, «То були наші брати», стояла дата встановлення авторського права — тисяча дев’ятсот одинадцятий. Останній же, «Руйначі», вийшов тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого.
Двома полицями нижче від зібрання романів Севіля стояв фоліант, у якому містилися детальні покрокові інструкції для шанувальників конструкторів «Еректор». Поряд із ним був ще один фоліант, з описом відомих сцен із відомих фільмів. Кожна з цих фотографій заповнювала собою цілу сторінку, а навпроти, на сусідній сторінці розвороту, було надруковано верлібри, або присвячені сценам, з якими їх поєднали, або ж до написання цих віршів автора надихнула саме ця сцена. Ідея сама із себе не надто видатна, однак представлені поети таки були видатними — Роберт Фрост, Маріанна Мур, Вільямс Карлос Вільямс, Воллес Стівенз, Луїс Зуковські та Еріка Йонґ, і це лише малий перелік. Десь посередині книги я знайшов вірш Арчибальда Макліша, надрукований поряд із тією знаменитою фотографією Мерилін Монро, де вона стоїть на вентиляційній решітці в метро й змагається з вітром за свою спідничку. Вірш називався «Дзвін» і починався так:
Форма спідниці —
сказали б ми —
нагадує дзвін
У серці — ноги…
І далі в такому ж дусі. Той вірш був не те щоб жахливим, але, безперечно, і не найкращим, навіть близько ні, бо в Макліша були й ліпші. Я відчував за собою право на таку думку, бо за минулі роки перечитав чимало поезій Арчибальда Макліша. Проте конкретно цієї, про Мерилін Монро, не пригадував (а в тому, що саме їй цього вірша присвячено, жодних сумнівів бути не могло; навіть без фотографії поезія сама про це оголошує, бо наприкінці Макліш пише: «Від ніг імені передзвін: / Ma Belle, Мерилін»). Відтоді я шукав цей вірш у його збірках, та знайти так і не зумів. Хоча, звісно, це нічого не означає. Вірші — це ж не романи й не експертно-правові висновки. Вони радше листя, підхоплене вітром, і будь-який однотомник під назвою «Повне зібрання такого й такого» — це, безумовно, брехня. Вірші мають схильність губитися під канапами — у цьому, зокрема, їхня привабливість, а ще причина, чому вони затримуються надовго. Однак…
Якось непомітно Стівенз приніс друге мартіні (на той час я вже й собі вмостився в кріслі з томиком Езри Паунда). Смакував коктейль, такий само перфектний, як і перший. Попиваючи його, я побачив, як двоє з присутніх, Джордж Ґреґсон та Гаррі Стайн (на той вечір, коли Емлін Маккерон розповів нам історію про метод дихання, Гаррі вже був шість років як мертвий), виходять із зали через дивні дверцята, не більш як три фути заввишки. То були викапані Алісині двері з «Униз і вглиб кролячою норою». Чоловіки лишили їх відчиненими, і невдовзі після їхнього дивного виходу з бібліотеки я почув притлумлений стукіт більярдних куль.
Повз мене пройшов Стівенз і запитав, чи не бажаю я ще одне мартіні. Я, неабияк шкодуючи, відмовився. Він кивнув.
— Дуже добре, сер.
Вираз його обличчя залишався незмінним, проте в мене з’явилося невиразне відчуття, що він мною задоволений.
Невдовзі мене від читання відірвав чийсь сміх. Хтось кинув у вогнище пакет хімічного порошку, і омахи полум’я вмить повеселішали до різнобарв’я. А мені знову згадалося дитинство… але то було не тужливе ностальгійно-романтичне скигління за давно минулими часами. Бозна-чому, але я відчуваю велику потребу на цьому наголосити. Я згадав ті часи, коли сам таким бавився, але той спогад був тривким, приємним, без краплини жалю.
Я побачив, що більшість присутніх підсунули свої крісла до вогнища й поставили півколом. Стівенз приніс цілу гору апетитних гарячих ковбасок, що парували на тарелі. Крізь двері з кролячої нори вернувся Гаррі Стайн і похапцем, однак приязно зі мною познайомився. Ґреґсон лишився в більярдній, судячи зі звуків — удари відпрацьовував.
Якусь мить повагавшись, я приєднався до всіх. Настала пора розказувати історію, і її розповів Норман Стет. Неприємну історію. Переказувати її тут не стану, це не моя мета. Зазначу лишень
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.