Читати книгу - "Сонячний Птах"

матусю, ти не повинна так переживати, – прошепотіла Таніт. – Це не твоя провина.

– Я сказала б їм, – промурмотіла Айна. – Я знаю, я їм сказала б. Ця сестра Гака, вона жахає мене.

– Ти ж не сказала, – втішила її Таніт. – Ти добре зберегла нашу таємницю – навіть ми не знали, що ти про все здогадалася.

Айна поставила миску з їжею біля ліжка Таніт і замислено всміхнулася.

– Ви були такі щасливі, обоє. Мене опановувала глибока радість, коли я дивилася на вас. Він дуже добрий чоловік, попри його нещасну спину з горбом, він такий лагідний і такий ніжний.

Таніт посунулася на кушетці, щоб надати Айні місце, де вона змогла б сісти.

– Посидь трохи зі мною, стара матусю. Я така тут самотня, через те мені ще тяжче терпіти чекання.

Айна зі страхом подивилася через вузьку кімнату на двері, забрані ґратами.

– Вони не люблять, щоб я залишалася тут надовго.

– Будь ласка, – попросила її Таніт. – У мене залишилося так мало часу.

Айна кивнула головою й підняла спідницю, щоб сісти на кушетку, затріщавши своїми суглобами. Таніт нахилилася близько до неї й прошепотіла:

– Ти послала гінця, ти знайшла когось, хто захотів би піти?

– Я послала двох молодих прапорщиків із легіону Бен-Амона. Вони поклоняються святому отцю, так наче він бог. Я сказала їм, що ти перебуваєш у смертельній небезпеці і що святий отець повинен повернутися якнайшвидше.

– Ти думаєш, вони його знайдуть?

– Існують сто доріг, які він міг обрати, а країна велика. Я не стану обманювати тебе, дитино. Наші шанси дуже малі.

– Я знаю, – сказала Таніт. – І навіть якщо вони його знайдуть, то чи зможе він повернутися вчасно, а навіть якщо зможе, то чи знайде він спосіб переконати Великого Лева?

– Якщо він повернеться вчасно, то ти в безпеці. Я знаю цього чоловіка.

– Чекай на нього, Айно. Якщо він повернеться, то зустрінься з ним таємно й попередь його, що цар знає про наші стосунки. Ти повинна попередити його про це, бо він теж перебуває в небезпеці.

– Я його попереджу, – пообіцяла Айна.

– О, я молитимуся всім богам, щоб він швидше повернувся до Опета. Я не хочу помирати, стара матусю. Я хочу дістати від життя ще так багато, але мої дні скоро закінчаться. Сьогодні вже шостий день свята. Якщо Гай не повернеться вчасно, то мені залишилося жити тільки чотири дні.

– Тримайся, дитино, – прошепотіла Айна й обняла Таніт, щоб погладити її й приголубити. – Будь мужньою, дитино, будь мужньою.

– Це не так легко, – сказала їй Таніт, – але я спробую. – І вона вивільнилася з обіймів Айни й сіла прямо. – А тепер тобі треба йти, стара матусю, а то Гака знову тебе поб’є.

На мурах фортеці в Занаті, на південь від великої річки, вартовий недбало тримав списа у правій руці, опустивши його нижче парапету, й дивився вниз на дивну, схожу на дикуна постать, яка стояла під ним. Волосся в того чоловіка було сплутане й брудне, бойового обладунку він на собі не мав, його туніка перетворилися на лахміття, а обличчя було хворобливо опухле й усе в синцях. Він здавався пораненим, бо стояв, зігнувшись у три погибелі, ніби придавлений вагою величезної сокири, яку тримав.

– Як тебе звуть і в якій ти справі? – гукнув вартовий, і подорожній подивився на нього.

– Я Бен-Амон, верховний жрець Ваала й воїн Опета, а справа в мене царська.

Вартовий стрепенувся й поставив списа на підставку. Він зрозумів, що мало не перетворився на посміховисько. Горб на спині й сокира з грифами були відомі в усіх чотирьох царствах, він мусив упізнати їх негайно, й він лаяв себе на всі заставки, поспішаючи у двір і гукаючи офіцерові варти, що вони мають такого видатного гостя.

Гай увійшов у ворота, як тільки вони відчинилися, й урвав військове привітання коротким:

– Годі цієї нісенітниці.

Офіцер варти був приголомшений таким зневажливим ставленням до улюбленого церемоніалу легіону й придушив у собі посмішку. Історія про головного жерця в жебрацькій одежі стане частиною легенд, які вже існували про дивовижного маленького чоловічка.

Гай пройшов повз варту, яка поквапно зібралася, запитавши в офіцера на ходу:

– Де воєначальник? Він тут?

– Так, святосте, мій володарю. Він у своєму штабі.

– Хвала Ваалу! – зітхнув із полегкістю Гай.

Він жадібно проковтнув грубий шмат холодного м’яса, затиснутий між двома млинцями, й запив цей сніданок чашею червоного вина, говорячи й оголошуючи свої накази між кожним ковтком проглиненої їжі.

Писар Мармона записував кожну статтю з його розпоряджень, намагаючись не відстати від потоку слів, які зривалися з уст Гая. Мармон сидів на своєму стільці в кутку кімнати, його вкрита сріблястим волоссям голова світилася, як літня хмара, а його гарне обличчя було стривоженим і стурбованим.

Йому було важко повірити в те, що він чув, проте він знав, що не можна сумніватися у словах, які злітали з уст Гая Бен-Амона. Він усвідомлював свою провину, знав, що це він мусив би відкрити смертельну загрозу, яка так швидко виникла на їхньому кордоні. Можливо, він згаяв надто багато часу, мріючи над своїми стародавніми історіями, можливо, він постарів і став слабкий, не здогадуючись про це. Він думав про те, яке покарання дістанеться йому від Гая Бен-Амона та Великого Лева Опета. Жоден із них не належав до людей, які можуть не помітити провину.

Він слухав, як Гай віддає накази, що мають привести кожен гарнізон, кожен підрозділ у стан повної бойової готовності, накази про мобілізацію кожного розпущеного легіону, накази, записані на сувої, що їх гінці понесуть у всі куточки країни, поставивши імперію на ноги воєнного стану. Мармон дивувався мужності цього чоловіка, який наважився сам-один ухвалювати рішення про воєнний стан, рішення, за яке він має звітувати перед царем і радою дев’ятьох вельмож. Його можуть зробити відповідальним за всю ту шкоду й усі втрати, яких зазнає виробництво і комерція нації, зупинені нехай навіть тимчасово. Це було рішення, від якого могло залежати його власне життя, як і життя Опета.

Коли він дивився, як Гай підписує свої накази, він сумнівався, що сам зміг би мати таку переконаність у правильності своїх дій. Він знав, що він послав би гінця до Опета, чекаючи звідти наказів, і, мабуть, поставив би під небезпеку можливий шанс на порятунок. Вони мали перед собою ворога з такою кількісною перевагою у військах, що залишалося сподіватися лише на допомогу богів.

Гай закінчив свою роботу. Він підписав останній сувій, і полум’я в ньому згасло. І лише тоді до Мармона дійшло,