Читати книгу - "Історія України. Посібник"

не йти на конфлікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербицького до політичних маневрів.

На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:

1) політичний центр сформулював, а згодом і обнародував стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий (1987) Пленум ЦК КПРС); демократизація політичної системи.

2) розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловоград) та ін. Більшість з них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали позацензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

III етап (літо 1988 — травень 1989р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень — липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед реформованих Рад.

На той час ситуація в країні була досить напруженою. Водночас заявили про себе деякі позитивні тенденції. В економічній сфері — посилення самостійності державних підприємств, розширення приватного сектора, орієнтація на переважно економічні методи управління народним господарством, госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад командно-адміністративної системи; не допускали плюралізму власності, реформування ціноутворення, матеріального постачання тощо. Це спричинило розбалансування економіки, наростання деформацій та диспропорцій. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати. Якщо в 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5 % приросту заробітної плати, то 1988 р. — 1,5 %, а 1989 р. — 2,2 %.

Серйозно дестабілізовувало суспільство й те, що КПРС дедалі більше «не вписувалася» у контекст перебудови, не встигала за перебігом подій. Вже на травневому Пленумі КПУ (1989) йшлося про «слабкість партійної теоретичної думки», схильність діяти «методом спроб і помилок», нездатність партійних кадрів без директив ЦК «вести наступальну організаторську й політичну роботу».

У цей період пожвавилася діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки спершу на основі спільних інтересів та потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо). Згодом значна частина з них політизувалася. Загалом діяльність тодішніх об'єднань характеризували такі особливості:

1) стихійний процес формування;

2) розбудова структур «знизу» під впливом народної ініціативи;

3) об'єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків;

4) відсутність на початках чіткої регламентації діяльності;

5) обрання лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідній сфері діяльності;

6) консолідація на основі демократичних засад;

7) порівняно значний ступінь самостійності та незалежності від державних та політичних структур.

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об'єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності вирішення важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об'єднання «Зелений світ», які ідейно сформувались та організаційно зросли під час масових дискусій щодо ліквідації «білих плям» історії; відновлення прав української мови, надання їй державного статусу; екологічної безпеки. Вони змогли оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно опонувати КПРС. Своєю діяльністю ці об'єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав феномен Народного руху України.

Зовсім іншими були тактика і стратегія неформальних об'єднань, які зразу чітко визначили своє політичне обличчя. Провідні позиції серед них посідали Український культурологічний клуб, «Товариство Лева», українознавчий клуб «Спадщина», студентське об'єднання «Громада». Чільне місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці (відновила свою роботу влітку 1987 p.), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена «Декларація принципів» у 1988 р. яка засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів'яни уперше в Україні вийшли з синьо-жовтими прапорами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об'єднанням, які тоді ще відчували дефіцит масової підтримки. За цих обставин необхідна була компромісна формула утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об'єднань. Уособленням цієї формули став Народний рух України.

IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.

Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР (травень — червень), який стимулював поглиблення процесу перебудови. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічувалося 140). У середині 1989 р. Народний фронт Естонії налічував 60 тис. осіб, Народний фронт Латвії — 115 тис., Саюдіс (Литва) — 180 тис. осіб.

Найпотужніше ідея Демократичного фронту була підтримана у Львові, спроби створення такого об'єднання виявилися і в інших регіонах республіки (Народна спілка сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України сприяння перебудові на Вінничині та Хмельниччині та ін.).

Установчий з'їзд Народного Руху України (НРУ) відбувся у вересні 1989 р. Його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян України. Кожна з течій — і помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, М. Горинь та ін.) — пропонувала з'їздові своє розуміння політичних цілей організації. Якщо помірковані виступали за незалежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті нею цілковитої незалежності, утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму. Ці дві позиції й окреслили межі дискусії на з'їзді. Поряд з гострою критикою пануючої системи неодноразово звучали міркування про її демонтаж, заклики щодо багатопартійної системи, скасування 6 статті Конституції СРСР, створення з членів КПРС, які належали до Руху, самостійної Комуністичної партії України, а також Української селянської партії. Непоодинокими були наполягання на