Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

як психологічний стрижень російсько-більшовицької політики передбачав мазохістську ерогенну перверсію для українського колоніального суб’єкта, який втрачав власну суб’єктність, перетворюючись на об’єкта неусвідомлених імперських сил. На основі національної несвідомості продукувалася масова посередність як розмножена «банда романтичних братів-батьковбивць».

Імперський суб’єкт формується на основі різноманітної імітації творчості, використовуючи художні тексти. Так, І. Смирнов доводить, що вплив роману Захера-Мазоха «Венера у хутрі» (1869) з його образами молота-жінки і кувадла-чоловіка на російську культуру XIX ст., зокрема на становлення соцреалізму, був досить значним[1417]. Російсько-імперський ерос, як свідчить проза Достоєвського, постає на виразних перверзіях садизму і мазохізму, що відсилає до імітації, з одного боку, французького письменника Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада, а з іншого — австрійського письменника Леопольда фон Захер-Мазоха. У творчості Сада проблематика концентрується передусім на інстинктивній сфері, тобто на грубій, агресивно-жорстокій сексуальності, що перебуває по ту сторону добра і зла й відповідає, за аналізом Сада, імперській сутності суб’єкта. А художнє дослідження Мазоха, що формувався в умовах українського колоніального середовища (народився у Львові, писав образи з галицьких психотипів), втілило протилежну колоніальну перверсію. На основі цих символічно втілених сексуально-психологічних досвідах З. Фройд охарактеризував дві провідні перверзії — мазохізм і садизм[1418], на яких моделюється імперський російський суб’єкт у новітньому періоді.

Сексуально-жорстокі психологічні експерименти Сада в ігровому (фантазуючому) полі свідчили про індивідуальну апробацію постмодерного стану для імперського суб’єкта, а сексуально-«рабські» експерименти Мазоха в подібному фантазійному полі свідчили про індивідуальну апробацію постмодерного стану для мазохістського колоніального суб’єкта. Тобто Захер-Мазох добудовував психологічну структуру, вербалізуючи перверсивну форму сексуальності з боку ерогенної «жертви». Творчість Мазоха наочно продемонструвала, як нетиповий дитячий досвід перверсивного тілесного задоволення обумовлює патологічне відхилення від нормальної сексуальної мети, пов’язуючи задоволення з ерогенним переживанням тілесного і душевного болю з боку сексуального суб’єкта. Однак там, де перемагає духовність, тобто свідома любов, вдається повністю уникнути цих перверсій. Психологічне підтвердження цієї особливості українського світу, який постійно уникав перверсій, виявляє українська література.

Екзальтована чуттєвість руйнує ідентичність національного суб’єкта, що й відсилає до психологічної проблематики постмодернізму, яка хронічно повторюється у психоісторії. Так її символізував Л. фон Захер-Мазох у своїй фемінній сутності: «Мене приймали вже майже за всіх: за єврея, угорця, богемця і навіть за жінку»[1419]. Подібно сучасний український письменник, спрямований в бік постмодерністської ерогенної чуттєвості, символізує українського маргінала (роман Ю. Андруховича «Перверзія»).

Художнє зображення автобіографічної психології еросу в романах Сада (розігрування імперського суб’єкта) і Мазоха (розігрування колоніального суб’єкта) разом з аналітичною творчістю Достоєвського (символічне попередження майбутньої епохи більшовицького садомазохізму) підтверджує думку В. Моренця про те, що в кожній епосі існують різні стани художньої свідомості[1420]. Відповідно і постмодернізм як психотичний стан може поставати як художньо змодельоване явище на основі історичної реальності. Якщо у час Сада і Мазоха психотичний стан характеризував окремо взяту індивідуальну символізацію, але він не мав масового поширення, то у 20-ті роки в українській психоісторії літератури психотичний стан постав як імперська і національна психологічна реальність в Україні. Тобто в певній епосі виявляються латентні психотичні стани в творчій психології окремих особистостей, а згодом вони можуть набути розгорнутого вигляду там, де психологія народу схильна до перверсій, як це сталося у Російській імперії, коли пророцтво Сада у романі «Жюльєтта» підтвердило схильність російсько-імперської психології до перверсивного садомазохістського еросу і відповідної для нього ідеології.

Французьке порубіжжя XVII—XVIII ст., що перебувало під впливом Сада, спричинило появу у XX ст. модернізму і постмодернізму, явищ, які зачинаються у французькому символізованому просторі літератури з явним імперським симптомом. Закономірно, що Сад, виходячи з чоловічої сексуальності, пов’язав сексуальну насолоду з пристрастю до панування, вважаючи, що жодна пристрасть не може зрівнятися з бажанням влади. Мужчина (Сад мав на увазі передусім маскулінного імперського суб’єкта) є носієм імпульсу до влади. Тому імперський ерос є передусім агресивно сексуальним, на що наголосив П. Кіньяр у праці «Секс і страх», протиставляючи імперській античності з культом вовчиці недолуге, на його погляд, християнство з образом «розіп’ятого раба»[1421]. Невипадково французьке сексуально-анархічне письмо Сада вважають «еквівалентом програмної наративності постмодерну», котра уникає осудження символічної злочинності[1422]. Розігруючи звільнення від табу на вбивство, Сад моделював імперську психологію, для якої така гра може стати реальністю, тобто там, де закінчувалася ігрова брутальна сексуальність в літературі, повинно було народитися реалістичне масове вбивство в історичній реальності.

Садомазохістська модель як пустопорожня імперська матриця остаточно деградувала в російській державницькій культурі XX ст., коли письмо національного маргінала авторитарно формувалося за створеною в ідеологічному центрі установкою, відгукуючись на накази, стало старанним імітатором спущеної зверху ідеологічної установки. Імперська культура соцреалізму, висунувши на перший план виконавче мистецтво, перекодування чужого замислу, прагнула втягнути національні літератури в постмодерний процес мазохістської саможертовності, автонегації, спустошення, тобто остаточно знищити національного суб’єкта. Але таке імперське бажання привело до спустошення імперської культури, яка, втративши національного суб’єкта як своє органічне джерело живлення, зіткнулася з власною пустотою.

Епоха сталінізму нанесла відчутного удару по статі, зокрема, по національній мужності, адже тоталітарна садомазохістська культура формувала національну чоловічу установку на ерогенну фемінізацію. За цих умов національний суб’єкт мав стати безвольним, слабким, творчомалоспроможним. В епоху соцреалізму до влади прийшли маргінали донжуанівського аморального психотипу, які фіксувалися на ерогенному потязі до авторитарного патріарха (на основі неподоланого едіпового комплексу, перверсивної мужності з латентним комплексом матері). Неприродність такої фіксації для українського суб’єкта передбачала блазнювання, імітацію, видавання себе за іншого. На основі несвідомої масової посередності й імітованого обожнювання Сталіна проявилося у літературі відчуття небезпечних перверсій, що вело національного поета до божевілля (В. Сосюра). Оскільки на зміну синам-батьковбивцям (злим блазням, за романом Достоєвського) приходять сини, які імітують батьколюбство (добрі блазні), то багато російських сталінських романів, як зазначає І. Смирнов, були «латентно гомосексуальними текстами»[1423]. Аскетичність соцреалістичної епохи приховувала гомосексуальну імперську перверсію. Перший аналіз національної мужності, яка вийшла психічно травмованою з тоталітарної культури, спробували здійснити шістдесятники, виявивши головний страх українського наївного мазохіста — бути самим собою (роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика щодо цього особливо прикметний). Однак репресивні заходи не дали змоги повністю усвідомитися національному травмованому суб’єкту.

Епоха сталінського соцреалізму стала втіленням такої національної ситуації, коли страх переслідування був занадто сильним, а втеча до ідеалізованого об’єкта набула надмірних шизоїдних масштабів, оскільки ідеалізований материнський об’єкт став символічно спотвореним замінником: не Україна як вітальне материнське тіло, одухотворене трансцендентною мужністю (архетипним Богом-отцем), а сталінський Радянський Союз як маскулінізована патріархальна структура, що у своїй глибині приховує імперський матріархат. Як відомо, «при втечі до неасимільованого ідеалізованого об’єкта стають неминучими подальші процеси розщеплення всередині Его. Відбувається це тому, що одні частини його намагаються злитися з ідеальним об’єктом,