Читати книгу - "Інститут"

кроки. Для цього вже було запізно. Він зупинився, притис до щоки пістолет.

На подушці, де спала жінка, досі виднілася вм’ятина від голови. Робін затулила нею обличчя чоловіка і зробила постріл. «Ґлок» видав глухий звук, схожий на кашель, не гучніший, і лишив на подушці маленьку коричневу пляму від сажі, що вирвалася з бокових отворів глушника.

Айлін вийшла з ванної, вигляд у неї був занепокоєний.

— Гербе? З тобою все га…

Вона помітила Денні. Він схопив її за горло, приставив до скроні «ґлок» і натиснув на гачок. Почувся ще один глухий кашель. Айлін сповзла на підлогу.

Тим часом ноги Герба Еллісона безцільно хвицались, ковдра, що нею вкривалися покійні чоловік і дружина, здималася і напиналася. Робін ще двічі вистрелила в подушку, і другий постріл уже скидався не на кашель, а на гавк, третій був іще гучніший.

Денні прийняв подушку.

— Ти що, «Хрещеного батька» передивилася? Господи, Робін, у нього пів голови нема. І що їм тепер у похоронному бюро робити?

— Я зі своїм завданням упоралася, ось що важливо.

Правда полягала в тому, що Робін не любила дивитися на тих, у кого стріляла, на те, як у їхніх очах згасає світло.

— Дівчинко, тобі треба мужності набратися. Третій вийшов гучний. Годі.

Вони підібрали окуляри і пішли в кімнату малого. Денні взяв Люка на руки (тут проблем не виникло, бо хлопець важив не більш ніж дев’яносто фунтів[37]) і вихнув підборіддям, щоб жінки рушили вперед. З будинку вони вийшли так само, як і зайшли, — через кухню. У найближчому домі не горіло ані вогника (навіть третій постріл не був аж настільки гучним), а з супровідних звуків чулись тільки цвіркуни й виття сирени десь удалині, може, аж у Сент-Полі.

Мішель перша промайнула між будинків, оглянула вулицю і подала знак решті, що шлях вільний. Саме цей момент Денні Вільямс ненавидів найбільше. Якщо якийсь безсонний хлоп визирне у вікно і побачить трьох людей, що йдуть сусідським моріжком о другій ночі, то це буде підозріло. А якщо один із цих трьох ще й нестиме, очевидячки, тіло, то це вже буде вкрай підозріло.

Проте алея Диколіса (названа так на честь якогось мертвого товстосума з Міст-Близнюків[38]) міцно спала. Робін прочинила задні двері універсала, сіла і простягла руки до Денні. Той передав їй хлопчика, і Робін затягла його всередину, притиснувши до себе. Голова Люка теліпалася в неї на плечі. Жінка стала намацувати пасок безпеки.

— Фу, в нього слина тече, — сказала вона.

— Ага, з непритомними таке буває, — відповіла Мішель і зачинила задні двері. Тоді вмостилася на пасажирському сидінні, а Денні зайняв своє місце за кермом.

Поки Мішель складала пістолети й аерозоль, Денні повільно їхав геть від будинку Еллісів. На першому перехресті він увімкнув фари.

— Телефонуй, — сказав Денні.

Мішель набрала той самий номер.

— Це Рубінові. Пакунок у нас, Джеррі. РЧП[39] в аеропорт — двадцять п’ять хвилин. Запускай систему.

У будинку Еллісів увімкнулася система сигналізації. Коли поліція приїде, там знайдуть два трупи й одного зниклого, причому малий, за логікою, стане головним підозрюваним. Як не є, а хлопець страшенно розумний, а такі розумники часто мають нездорову психіку, правда ж? Трохи нестабільні, так? Попитають у малого, як знайдуть, а знайти його — справа часу. Діти тікають, та навіть найрозумніші не можуть ховатися вічно.

І цей ховатиметься недовго.

7

Люк прокинувся, пам’ятаючи свій сон — не зовсім кошмар, але точно не з приємних. У нього в кімнаті — якась дивна жінка, вона схиляється над ліжком, біляве волосся звисає обабіч обличчя. «Еге ж, як тільки схочеш», — сказала вона. Наче дівка з тих порнороликів, що вони інколи дивилися з Рольфом.

Люк сів, роззирнувся і спершу вирішив, що це черговий сон. Його кімната (ті самі сині шпалери, ті самі постери, той самий письмовий стіл із кубком Малої бейсбольної ліги), але куди поділося вікно? Вікно, що виходило на Рольфів будинок, щезло.

Люк міцно стулив повіки, тоді різко розплющив. Нічого не змінилося. Кімната без вікон так і лишилася без вікон. Він хотів був себе вщипнути, але це такий заїжджений прийом. Натомість він побарабанив собі пальцями по щоці. Усе по-старому.

Хлопець вибрався з ліжка. Одяг висів на стільці, куди напередодні ввечері поклала його мама: спіднє, шкарпетки і футболка — на сидінні, джинси — перекинуті через спинку. Люк повільно одягнувся, усе позираючи на те місце, де мало б бути вікно, а тоді заходився взуватися. По боках кросівок стояли його ініціали, «ЛЕ», як і належить, тільки от середня риска в літері «Е» трохи задов­га — у цьому Люк був певен.

Він перевернув їх підошвою догори, видивляючись вуличний бруд, але нічого такого не побачив. Тепер Люк остаточно переконався. Це не його кросівки. Та й шнурівки не такі, як треба. Надто чисті. Проте взуття пасувало ідеально.

Люк підійшов до стіни, приклав до неї руки і почав натискати, обмацувати поверхню, шукаючи під шпалерами вікно. Але вікна не було.

Тоді Люк загадався, чи він часом не збожеволів, чи не зламався, як це траплялося з дітьми в жахастиках, що їх написав і зняв М. Найт Ш’ямалан. Діти з високорозвиненим інтелектом схильні ж до таких зривів? Але Люк не збожеволів. Він був такий самий притомний, як і ввечері, коли лягав спати. У кіно божевільні діти вважають себе притомними, і це фірмовий прийом Ш’ямалана, але якщо спиратися на книжки з психології, які прочитав Люк, то більшість божевільних усвідомлюють свій безум. Тож із Люком усе гаразд.

Коли він був ще малим (п’ять років віку проти теперішніх дванадцяти), то, мов навіжений, збирав передвиборчі значки. Тато радо допомагав розширювати колекцію, бо більшість значків задешево продавалися на eBay. Особливо Люка причаровували (з причин, які він і сам собі не міг пояснити) значки кандидатів, які програли президентські вибори. Запал із часом минув, і більша частина колекції, певно, тепер лежала на горищі чи в підвалі, але один значок Люк приберіг — такий собі талісман. На ньому був синій літак, а колом літака — фраза: «КРИЛА ЗА ВІЛЛКІ». Венделл Віллкі змагався з Франк­ліном Рузвельтом у президентських перегонах 1940 року, але зазнав нищівної поразки, вигравши всього лиш у десяти штатах із загальною кількістю у вісімдесят два голоси виборників.

Люк тримав цей значок у своєму кубку Малої ліги. Тепер він спробував його намацати, але нічого не знайшов.

Тоді він перейшов до постера з Тоні Гоуком, який стрибав на своїй дошці «Бьордгауз». На перший погляд плакат був той самий, але ж ні. Бракувало маленького розриву з лівого боку.

Не його кросівки, не його постер, немає значка Віллкі.

Не його кімната.

У грудях щось затріпотіло, і Люк кілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Підійшов до дверей і схопився за ручку з упевненістю, що в цій кімнаті його замкнули.

Двері прочинились, але коридор за ними виявився геть не схожим на галерейку на другому поверсі будинку, в якому він прожив дванадцять із гаком років. Замість обшитих деревом стін Люк побачив шлакобетон, блоки пофарбовані в блідо-зелений промисловий колір. Нав­проти дверей висів плакат із трьома дітьми. Вони були приблизно