Читати книгу - "Вибрані листи"

потім сором було б згадувати; ніхто тут нікого поза очі не обмовляє, нікому й сам не докоряю, хіба собі ж, коли не надто доладно пишу; жодна тут надія, жоден страх[13] не каламутять мого спокою, жодні чутки не тривожать: розмовляю лише з собою та з книжками. О правдиве, чисте життя! О солодке, чесне дозвілля, прекрасніше, аніж будь-яке діло[14]! О море, узбережжя, затишна, на відлюдді, святиня Муз, скільки всього ви підказали мені, скільки продиктували!

Отож, тільки-но трапиться нагода, полиш і ти той міський гам, ту безглузду шарпанину й пусті клопоти; збережи себе для літературних занять, віддайся дозвіллю! Хіба ж то не краще, як вельми тонко й водночас глибоко зауважив наш Атілій[15], «краще нічим не займатися, аніж займатися нічим». Бувай здоровий!

Лист 11

Пліній Фабієві Юсту[16] — вітання

Давно вже не пересилаєш мені жодних листів[17]. Кажеш: «Немає про що писати». От і напиши: «Немає про що писати»[18], або, як то наші предки звикли починати листа: «Якщо ти здоровий, то добре; я — здоровий». Цього мені досить, адже це — найважливіше. Гадаєш, жартую? Ні, прошу без жарту: повідом мені, що там коло тебе. Бо, не знаючи цього, бути спокійним — не можу. Бувай здоровий.

Лист 12

Пліній Калестрієві Тірону[19] — вітання

Незмірної шкоди я зазнав, якщо шкодою можна назвати втрату такої людини. Відійшов від нас Кореллій Руф[20], до того ж добровільно, що особливо роз’ятрює мій біль. Найпечальніший вид смерті — це та смерть, яку вважаємо неприродною, не рокованою. Адже, коли хтось закінчує своє життя через хворобу, то великою розрадою є тут сама неминучість кончини. А от щодо тих, кого забирає прикликана смерть, то болю тут нічим не погамуєш, бо не полишає думка, що вони довго ще могли жити. Кореллія спонукало до цього кроку найвище, що у розумних рівне з потребою[21], тверде судження. А була в нього не одна причина жити: найчистіше сумління й таке ж, без пляминки, ім’я, щонайбільша повага; окрім того, — дочка, дружина, внук, сестри, чимало справді щирих друзів. Але мучила його така тривала, така прикра недуга, що над усім цінним у його житті гору взяли ті доводи, які були на користь смерті.

Було йому тридцять три роки (це я від нього ж чув), як він захворів на подагру. Успадкував її від батька, адже чимало хвороб, та й не лише хвороб, передаються по спадковості. Замолоду, в розквіті віку, він долав ту недугу, притлумлюючи її стриманістю й чистотою життя. Останніми роками, вже у старості, цій уже закоренілій недузі він протистояв силою духу, терплячи неймовірні страждання і найжорстокіші муки. Біль закоренився не лишень у самих ногах, як раніше, а розгалузивсь усім тілом. Я навідав його за часів Доміціана, коли він лежав у своїй заміській віллі. Раби вийшли зі спальні — так було завжди, коли його навідував близький друг; виходила навіть дружина, хоча він довіряв їй будь-яку таємницю. Озирнувшись довкіл, запитав мене: «Гадаєш, чому я так довго переношу такі страждання? Та щоб хоч одним днем пережити того грабіжника»[22]. Дав би ти цьому духові рівне силою тіло, він осягнув би те, до чого стремів. Бог почув його благання: спокійно, уже вільний від усього, чекаючи своєї кончини, він обірвав багато тих зв’язків, які й так уже слабо тримали його при житті. Недуга посилювалася, він іще пробував пом’якшувати її витривалістю, але стійкість полишала його. Минув день, другий, третій, четвертий — він не приймав їжі. Його дружина Гіспулла прислала до мене спільного нашого приятеля Гемінія з найсумнішою звісткою: Кореллій вирішив покласти край життю, і вже його не схиляють благання ані її, ані дочки, один лиш я, мовляв, можу повернути його до життя. Я аж побіг. Був уже неподалік, та Юлій Аттік, кого послала ця ж Гіспулла, повідомляє мені, що і я тут нічим уже не зараджу: хворий усе твердіше стоїть на своєму: «kekrika»[23], — сказав він лікареві, який подавав йому їжу. Скільки захоплення, стільки й смутку залишило в моїй душі це слово. Усвідомлюю ж, якого друга, яку людину я втратив. Йому виповнився шістдесят сьомий рік, що й для здоров’яків — вік доволі поважний, я це знаю; вихопився з затяжної недуги — знаю; відійшов, залишивши живими й здоровими своїх близьких, а державу, що була йому дорожчою над усе, квітучою — і це знаю. А все-таки сумую за ним, як сумують за юнаком, за тим, хто ще повен сил, сумую (хай видамся тобі слабодухом), наче за самим собою. Бо ж утратив я того, хто був свідком мого життя, провідником, учителем. У двох словах, скажу те, що за свіжого болю сказав своєму товаришеві Кальвізію: «Боюся, що житиму вже якось недбаліше». Тож не утішай мене: мовляв, старим уже був, немічним (це ж я знаю). Скажи щось нове, але гідне уваги, чого я ще ніколи не чув, ніколи не читав. Бо те, що я чув, що читав, само собою спадає на думку, але над усім цим гору бере надто великий біль. Бувай здоровий!

Лист 13

Пліній Сосієві Сенеціону[24] — вітання

Щедрим ужинком поетів потішив нас цей рік: упродовж квітня ледь не щоденно — публічні читання. Мені приємно, що пожвавлюються літературні студії, що заявляють про себе талановиті ймена, а от слухачі сходяться не вельми жваво. Більшість, засидівшись у портиках[25], годинами щось теревенять і лиш час од часу велять, щоб їм повідомили, чи вже увійшов читець, чи відчитав уже вступ, чи згорнув уже більшу частину сувою. Щойно тоді сходяться і то якось ліниво, наче вагаючись, та й не залишаються до кінця — виходять: хто крадькома, навшпиньки, а хто таки показово, не ховаючись.

А от наші батьки, клянуся Геркулесом, ще пам’ятають, як імператор Клавдій, проходжаючись Палатином і почувши наче схвальні оклики люду, поцікавився, що б це мало значити, а коли йому відповіли, що то Ноніан читає свій твір, сам же туди увійшов на великий подив і несподіванку для читця. А тепер от найостанніший нероба, дарма що запросили його задовго до читань, або загалом не приходить, або, коли вже прийшов, то нарікає, що змарнував свій день — саме тому, що не змарнував його. Отож тим більшого схвалення й прихильності