Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

привернула увагу його та Сога.

Одна зі стріл влучила в катапульту, і та вибухнула вогненним стовпом. Сог прицілився, поклавши палець на спусковий гачок арбалету.

— Стій!

Стрибок, удар: Сог стріляє — стріляє машинально, падаючи — але приціл уже збито і болт, напевне, не влучить у ціль.

— Віслючий сину! — Клинок розлючено відкинув убік арбалет. — Віслючий сину!

— Що відбувається? — голосно і владно запитав Укрін, який з’явився у дверях. — Що тут відбувається, хай демон вас зжере?!

— Цей віслючий син штовхнув мене, коли я збирався підстрелити ворожих вивідувачів! — гнівно вигукнув Сог. — Він штовхнув мене!

— Це були не ворожі вивідувачі! — пояснив Тогін. — Це були свої, із західних веж, я певен. Мені здалося, що я навіть розгледів знайомі обличчя.

Укрін перервав його:

— Йди.

— Цей віслючий син!.. Я вб’ю його!..

— Замовкни, Соже! — цього разу вже Укрін розгнівався, що траплялося дуже рідко. — Помовч!

Він дочекався, поки Шрамник піде, і різко повернувся до Клинка, який підводився з підлоги.

— Ти що, забув? Це — наша гарантія, що ми виберемося звідси живими.

Сог осатаніло блиснув з-під насуплених брів, але промовчав.

Унизу під ними хтось кричав і щось чадно горіло.

/зміщення — стріла, що вибухнула полум’ям/

Усе пішло шкереберть, коли промені з веж одночасно були спрямовані на катапульти. Снайпери, які знаходилися під Південно-Східною, почали стріляти (Мабор мимохідь здивувався, чому стрільці з вежі не влучали по машинах), і перші стріли вже вибухали у тілах хумінськіх охоронців. Інша група встигла підпалити одну катапульту.

Раптом Базіка відскочив убік і впав. Скажений здивовано подивився на нього:

— Якого демона ти?..

В плечі Базіки виросла ще одна кістка, і Мабор нарешті зрозумів, що це стріла. Точніше, арбалетний болт.

Отакої?!

Він подивився туди, звідки стріляли, але зміг розрізнити лише людські постаті на балконах Південно-Східної.

Прийняли за чужих? Але ж дзвонарі мали попередити!

А потім здогадався, що «попередити» могли по-різному.

Сог.

— Гей, десятнику, у нас нові проблеми!

Можна було не стерегтися й кричати, бо ґвалт і так піднявся неабиякий. Хуміни біля катапульт збагнули, що до чого, і кликали допомогу: звідти вже виїжджав кінний загін, і треба було кивати п’ятами. З пораненим Базікою далеко утечеш!

Шеленгмахові вистачило одного погляду, щоб зрозуміти ситуацію.

— Маборе, хапайте пораненого і до драбини! Решті розсипатися, пропустити снайперів і повільно відходити.

— Десятнику, там кіннота! — звичайно, Розумник не міг промовчати.

— Бачу, — спокійно мовив Трипалий. — Нехай вони спочатку дістануться до нас.

— А що там діставатися… — Розумник вдавився власними словами, бо у цю мить промені з веж одночасно погасли — як відрізало. В ущелину ринула повновода, мов Ханх, темрява. Її розрізали лише окремі вогники — там, де догоряла катапульта.

Так, — подумав Мабор. — Нехай спочатку наблизяться. Тут не дуже побігаєш, надто багато мертвих навалено.

Він навіть забув свої заперечення: мовляв, чому це я мушу тягти на своєму горбу Базіку? Краще мечем помахаю. Підхопив пораненого та поніс. Позаду хтось уже кричав, падаючи з коня. Пробігали снайпери, було чути, як видираються по мотузяних драбинах.

— Скажу, щоб скинули кілька мотузок, — прошепотів над вухом Шеленгмах. — Прив’яжемо, витягнемо.

Він побіг до Південно-Західної, потім, коли Скажений майже дістався до вежі, повернувся, повідомив, що все готово, і попрямував у бік південного виходу. Там решта солдатів ще стріляли по кінноті; хтось із «везунчиків» сік хумінів.

Мабор майже на дотик відшукав мотузки і прив’язав Базіку. Потім гукнув нагору, щоб негайно підіймали, а сам почав дертися по драбині, притримуючи пораненого.

Потроху вибралися. Ті, хто залишався внизу, вже встигли дістатися до вежі і теж піднімалися. Хуміни зрозуміли, що подальше переслідування небезпечне, і заходилися біля катапульт: рятували залишки згорілої та тягли у табір вцілілу.

Скажений постояв на балконі, спостерігаючи за метушнею південничан, а потім повільно пішов до казарм.

— Шкода, — говорив хтось. — Шкода, що ми не встигли підпалити другу. Часу не лишилося.

— Нічого, — різкий голос Тесси зараз був схожий на лезо ножа. — Нічого, вони і без одної витратять набагато більше часу…

Сьогодні вночі войовниця, схоже, неабияк перехвилювалася. Мабор зупинився і подивився на неї. Та відвела погляд і подивилася в ущелину.

Навіть коли Скажений пішов, вона ще дуже довго не наважувалася повернутися. Тессу трясло, наче в лихоманці, вона вп’ялася пальцями у бортик балкона, намагаючись заспокоїтися, але тремтіння не проходило.

— На мій погляд, рейд закінчився вдало, хоча і не зовсім. А як ви вважаєте, пані?

Боги, лише Пресвітлого мені тут не вистачає для повного щастя!

— Так, мій правителю, звичайно. Тепер ми затримаємо їх надовго.

— Я теж так думаю, — Талігхіл став поруч, скоса поглядаючи на войовницю. — Ви тремтите. Вам холодно?

— Ні. Просто втомилася.

Дурнувата відмовка! Але чого він до мене чіпляється!

Остання думка здалася настільки безглуздою, що Тесса не стрималася і хрипло засміялася.

— Схоже, ви сьогодні дійсно перехвилювалися, пані. Може, варто поспати?

Вона знизала плечима.

— Важка ніч, було від чого перехвилюватися. Поспати? Вам також не спиться.

Тепер настала черга Талігхіла здригатися та поводити плечима.

— Так, правильно. Важкенька ніч. І все ж — прислухайтесь до моєї поради.

— Ви такий турботливий.

— Це мій обов’язок, пані. І крім того…

Вона різко повернулася:

— А крім — не треба.

Вклонилася:

— З вашого дозволу, я насправді прислухаюся до поради і піду спати. На добраніч.

— На добраніч.

Талігхіл подивився вслід жінці і пожалкував, що кухарські домішки на нього не впливають. У іншій ситуації… Але ситуація — саме така, а щось змінити — на жаль, не в моїй владі.

Найнестерпнішим було те, що віднедавна навіть можливість забутися вві сні у нього зникла, бо почали маритися сни, одні й ті ж: звідусіль кричали, і хтось штовхав його коня, і з’являвся потойбічний голос. Талігхіл не знав, як витлумачити те, що сниться, але мав підозру, що воно обов’язково збудеться, і результати за масштабами будуть жахливіші за наслідки того сну з чорними пелюстками.

Він ще деякий час спостерігав за табором хумінів і вцілілою катапультою, що відповзала у темряву, а потім таки подався до спальні.

ДЕНЬ ДВАНАДЦЯТИЙ

— Панове, перерва на обід, — заявив Мугід. — Пізненько, але — не страшно. За годину продовжимо. А зараз я змушений залишити вас.

Він встав та вийшов, незворушний, як завжди. Майже завжди, — виправився я. — Цікаво, що його стурбувало?

Як не дивно, але я вже навчився розпізнавати внутрішній стан старого, і цього разу під його байдужою маскою ховалася стурбованість. Але вистежувати оповідача мені щось не хотілося, а от поїсти — не завадило б.

Завадили. Карна торкнулася мого ліктя і напівствердно